Iван Вазов. Прекрасно

Іван Вазов
ПРЕКРАСНО


Стояв холодний, вітряний день.

Никола Нилов, відомий письменник, сьогодні святкував, бо був день святого Миколая. Вже до обіду він мав радість зустріти і проводити купу гостей і обмінятися з ними чемностями і заяложеними фразами про холод, сніг і вітер… М’язи губ і щік були йому втомилися від посмішок, а від цигаркового диму запаморочилася голова. Він подумки чортував себе через те, що вчасно не надіслав оголошення в Свободу, аби не обтяжувати нікого. На язиці йому крутилася завжди готова округла,  відшліфована фраза: «Никола Нилов має честь оголосити своїм друзям, що не зможе прийняти гостей у день своїх іменин». Проте тепер вже запізно.

На щастя, природа узяла бік Нилова. Після обіду погода від поганої стала геть паскудною. Шалені снігові завірюхи загули із страшним ревом і помели по вулицях. Все живе поховалося. Щомиті нові вибухи розлюченої стихії накочували на підвалини дому, крізь вікна якого було видно лише каламутний, сніжний хаос.

Нилов, сидячи коло печі, із задоволенням слухав рев урагану, який повертав йому свободу. Вже кілька часу Нілов тонув в солодко-дрімливому замріянні, під музику віхоли, аж хтось постукав у двері:

Нилов здригнувся, насупився і промовив:

— Якого ще героя принесло в такий пекельний час?.. — однак пішов відчиняти.

Зайшов якийсь молодик років на двадцять, русий, блідавий, з поглядом полохливим і збентеженим, одягнений у пальто, геть усе запорошене снігом; він промовив швидко і невиразно своє ім’я, привітав Нилова зі святом і на запрошення сів.

Він сором’язливо озирався, наче не знаходив, що сказати, Нилов запропонував йому цигарку, додаючи звичайні затерті питання про здоров’я і тому подібне.

— Дякую, все добре... Не курю, — відвернув молодик непевним, тремтючим голосом і зачав:

– Пане Нилов, не маю честі бути знайомим з вами... Проте я ваш палкий прихильник... Я із захватом читаю ваші твори… Вже давно мрію зажити честі… познайомитися з вами… Я гімназист VІ класу X... гімназії. Вчора прийшов... у справах... і головне моє бажання було вам, тобто... представити себе. (Юнак червонів все сильніше і запекло жужмив свою шапку з козиної шкіри). Я... перепрошую... ви для мене керівник і взірець... Я займаюся літературою. Відчуваю великий нахил, пане Нилов, маю бажання присвятити себе письменництву... по моїх силах здібностях… Проте не знаю… Дозвольте мені кілька хвилин... я прочитаю вам одне моє твориво. (Гімназист дістав з пальта рукопис.) Я просив би вас відверто висловити свою думку.

– Залюбки, але, бачите, цієї миті не можу. Чекаю гостей… – промовив Нилов, бо сьогодні відчував себе надто втомленим.

– Пане Нилов! Лишень дві хвилини! – сказав благально Галіанов – таке прізвище мав гімназист. – Я рано вранці виїжджаю… Я б вам залишив рукопис, проте дуже хочу почути з  живого голосу вашу думку про мій дар чи бездарність. Ваша думка буде остаточним присудом для мене. Від нього залежатиме, чи продовжувати мені, чи відмовитися… і визнати себе непотрібною людиною на світі…

Побачивши, що Нилов все ще вагається, він додав:

– Моє чесне слово: щойно з’явиться хтось з гостей, я вас звільню.

Нилов кивнув головою на знак згоди. Галіанов із запаленим обличчям почав читати. Це була повість. Нилов втупив зір у гімназиста і почав уважно слухати. Першої прочитаної сторінки рукопису було достатньо, аби скласти уявлення про достойність повісті і талант її  автора. Не здіймаючи очей і удаючи людину, що продовжує слухати, Нилов поринув у роздуми; він більше не чув нічого, заглиблений в свої думки; читання гімназиста звучало, мов далеке і незрозуміле рівномірне бджолине дзичання. І коли Галіанов час від часу  підіймав заяскрілий погляд від рукопису і вдоволено відчував зосереджений на собі погляд, Нилов міркував собі так:

«Повість слабка, дещо дитинна. Талант сумнівний, або й зовсім мізерний. Він просить висловити мою думку. Наскільки я бачу, цей хлопчина екзальтований; жадає літературної слави… Попри скромність, яку він виказує, він вірить, що має талант... Хоче чути мій присуд... Чи він отямить його? Не вірю... Я цим лише  роздражню його хворе авторське себелюбство і кину в його душу отруту сумнівів… Я не кажу про те, що я перетворю цього свого шанувальника на непримиренного ворога, тільки це мало мене цікавить, втім… Отрута сумнівів – то є страшна річ! Я знаю на собі її люті гризоти. Чи маю право вчинити таку жорстокість? Цей юнак йде до мене (може, саме заради мене приїхав до Софії) з таким трепетним відчуттям, з яким важкохворий хоче прочитати в очах досвідченого лікаря свою долю…

Зрештою чи можу я передбачити напевно, що з нього вийде? Талант виявляється не відразу, а поступово, за умови невпинної і непохитної праці. А талант, якщо вірити філософові, є не що інше, як довга, наполеглива, гігантська праця і терпіння. Так, слабенько. Але ж це початок… Шилеровців і Гетевців не варто вишукувати у нас. Вони писали безсмертні твори у п’ятнадцять років. Бо середовище у них було інше; а в нас і у двадцять п’ять років ми ще діти, хоч вже й на лиці засіялося, нерозвинуті, з мозком, нездатним мислити правильно, неспроможним написати бодай одну фразу без кількох скривджень граматики і логіки… Цікаво, а чи змогли б друзі Галіанова і таке набазграти. Та й я хіба не червонію, як згадаю, з якими речами сам починав у віці Галіанова, які, на щастя, не надрукував – не через моє небажання? Таких вже нісенітниць не подибую у Галіанова... І нащо мені йому торочити про те, що час і постійна праця відмовлять йому в тому, що дали мені? Одне заохочення для нього може буде рушійною силою, яка підніме йому дух. Дай-но заохочу його. Одне тепле слово може зробити диво, якщо є природний дар — а одним безжальним словом можна зруйнувати все. Як то кажуть, око за око, зуб за зуб...» 

Роздуми Нилова були перервані стуком у двері і грюкотом багатьох ніг за ними. Аж тепер Нилов збагнув, що надворі все стихло. Галіанов встав. Насунули гості. В кімнаті стало шумно від перехресних вітань і поздоровлень та розмов про фортуну. Коли Нилов закінчив ручкання, гімназист, засунувши рукопис до кишені, з питальним і неспокійним поглядом подав йому руку.

– Прекрасно, прекрасно!... Пане Галіанов... До побачення, Галіанов!

І Нилов пішов зустрічати нових гостей.

Галіанов вийшов з просвітленим обличчям.

Минув місяць. Никола Нилов зовсім забув про  Галіанова. Одного разу, коли він був зайнятий писанням, з поштою йому надійшов великий рекомендований пакет. Нилов із зацікавленням відкрив його. То був товстий рукопис, підписаний Галіановим. Нилов насупився.

– Ото тепер маєш клопоту переглядати рукописи цього пана і водити з ним листування.

В довгому листі, доданому до пакета, Галіанов в гарячих виявах дякував Нилову, що той його «возкресив для нового життя»; він просив його «переглянути цей новий труд», написаний під враженням «променистих слів», мовлених йому Ниловим, які, «наче сонце, осяваютьдушу і геній його». Після отримання відповіді він, мовляв, надішле йому ще одне оповідання і одну драму в п’яти діях, план якої вже окреслений.

Нилов вхопив себе за волосся:

– «Променисті слова»? Які променисті слова? Ах, так, я згадав! Я йому сказав «прекрасно!» так, машинально, відволікшись на гостей… Через це я не  сказав йому того, що слід було б  сказати і що я думав, от тільки це дурнувате «прекрасно». Маю погану звичку вживати це слово повсякчас, без нужди і не до речі… І служниці, яка сповіщає мені, котра година, кажу «прекрасно», і, споживаючи печену пастурму*, кажу «прекрасно», і – як грузне моя калоша в багнюці – теж мовлю «прекрасно». Іди тепер доводь цьому Галіанову; шукай пристойні форми і викрутки, як остудити його запал. Правильно каже народна мудрість: «швидкого коня наздоженеш, швидке слово — ні». Тепер почнуть надходити пакети з оповіданнями, пятиактними драмами і дитинною базграниною… То цей хлопак графоман, маніяк літературної соави! Він вже уявляє себе «генієм»! Як же я безглуздо вчинив! Ні, я мушу написати йому серйозного листа, аби витверезити його і поставити крапку в цій небезпечній кореспонденції. Я й так приголомшений  цими неприємностями.

Нилов, не глянувши на рукопис, кинув його до шухляди.

Проте він не написав листа Галіанову. Двічі зачинав і роздирав його. Йшлося йому важко, незручно сказати неприємність, ба й тягти знову зловісне «прекрасно». Він був роздратований через свою малодушність...

– Нехай!… Не маю часу, – промимрив він роздратовано.

Нилов не ждав довго. Обіцяні твори – оповідання і драма – plus один вірш (ода), яка прославляла Нилова, надійшли акурат як було обіцяно. Вони були вільні від будь-яких правок  –  як вийшли з душі, то й так лишилися на папері.

Нилов відправив їх ділити запертя з іншими рукописами.

Листи від Галіанова почастішали. Мовчання Нилова його не бентежило; він це поясняв собі зайнятістю, яка поглинала того, хто був йому за «керівника і взірця» (він так титулував Нилова у листах). Він навіть припинив просити у нього схвалення, як чогось зайвого; продовжував лишень збільшувати скарби в шухляді…

На третій місяць Нилов отримав першу частину одного колосального роману «з народного життя». Він сердито жбурнув рукопис, який брязнув  напідлогу, наче проплакав, так і залишившись розгорнутим на другій сторінці. Без цієї випадковості Нилов не взнав би, що Галіанов присвячує свій роман йому.

– Підлота! – пробурчав він.

Наступний лист був трагічний. Галіанов сповіщав, що його виключили з гімназії і кидав блискавки проти учителів та їхнього «варварства» і «невігластва».

– Нема сумніву, що за невідвідування занять, – мовив Нилов, – цього треба було й сподіватися… Та може, це нещастя буде йому на добро, може, він опам’ятається і тверезо подивиться на своє становище.

Раптом Нилов впустив листа, наче ужалений осою: далі Галіанов сповіщав про свій твердий намір цілковитого господаря власної волі переїхати до столиці і під «великодушним покровительством» Нилова продовжувати свої подвиги на ниві збагачення болгарської літератури.

– Хто мене вирятує від того страшного Галіанова? – вигукнув безнадійно Нилов. 

Становище його ставало дедалі серйознішим. Нилов завбачив в листах Галіанова ознаки розладнаних думок, збентеженої і хворої уяви. Він пригадував першу їхню зустріч, тоді не було у Галіанові нічого такого подібного… Згадав свої доброзичливі думки, які виснував тоді, і вони видалися йому безглуздими.

– Чи не краще було поглянути на це по-інакшому, без сантиментів? Сказати його милості: «Люб’язний приятелю! Ви розумна людина і не будете ображатися на мене за мою відвертість. Замість витрачати час безцільно, учіться, учіться,  насичуйте свій мозок знаннями… Замість стати поганим письменником, який неодмінно вийде з вас, станьте корисним громадянином, чесною людиною». Такий душ, можливо, вразив би, мов блискавка, проте урятував би його. Він би лишився з одним своїм першим рукописом і не був би сьогодні вигнаний з гімназії. Натомість «прекрасно»... краще схибити і недооцінити десять талантів, ніж підтримати одного нездару. Таланти так-сяк собі прокладуть дорогу, а от бездарність неодмінно зіпсує життя таких  галіанових. Тепер вже пізно, не маю мужності, та й соромно мені зустрітися з цим нещасним Галіановим... Ні, я не хочу бачитися з ним! Чорти б його забрали, адже через нього маю такі докори сумління.

Нилов зрозумів з наступного листа, що Галіанов скоро вирушає до столиці. Надворі була вже весна. Нилов мав намір у травні здійснити подорож за межі Болгаріїї.  Він змінив плани і виїхав з  Софії на місяць раніше. Це була майже втеча.
Він залишив лише одну записку для Галіанова і розпорядився віддати йому папери.

*

Нилов продовжив своє перебування в Бадені і після двох місяців. Прекрасні ліси, парки і життєдайність цього місця невмолимо затримували його… Щонеділі він наїжджав до недалекого Відня почитати у Менделя болгарські періодичні видання. Від них дізнався з подивом, що Галіанов видає в Софії періодичний журнал, в якому друкує свої рукописи. Присвяту Нилову з роману він видалив.

– Я потрапив у немилість, – посміхнувся Нилов, – то й добре, слава богу; можливо, Галіанов дивиться на мене як заздрісник!

Лише два дуже коротких і немилосердно презирливих відгуки викликали ці недозрілі творби – нічого іншого більше не трапилося на очі Нилову.

По поверненні до Софії його чекала ще більша несподіванка: він довідався, що Галіанов у божевільні. Неприборканий диявол грандоманії при тривалому мозковому перевантаженні і ростючому розчаруванні від невдач і вкрай принизливому сприйнятті його літературної незрілості згубили цю молоду, розпалену голову…

Нилов втратив душевний спокій.

Одного дня Галіанов постеріг охоронників і втік в Корубаглар*, та й повісився на дереві.

Ця звістка мов грім вразила Нилова. Він відчув себе страшенно винуватим. Велика доля відповідальності за загибель цього хлопця, здавалося йому, лежала і на ньому.

– А було ж таки легко вразумити його, мимрив він собі, – якби я сказав йому тверезе слово, розумне, людське, а не оте беззмістовне «прекрасно»! Я є моральним вбивцею Галіанова.

Тягар від усвідомлення цього знищував, задушував Нилова. Ввечері від напруженого самокатування і мук совісті збагнув, що й сам збожеволіє, якщо не припинить оці моральні тортури. І якась непоборима жага відкритися комусь сповідатися у своєму «гріху», обвинуватити себе, покарати себе, аби вічути бодай яке полегшення, з’явилося у Нилова з великою силою. Відтак до нього прийшло незбагненне рішення: він схопив перо і надряпав тремтливою рукою таку записку:

«Пане градоначальнику!

Сповіщаю Вас, що істинний винуватець трагічного кінця Галіанова я. Визнаю свій злочин і чекаю покірно на Ваші розпорядження.

Н. Нилов»

Було вже пізно. Він залишив записку на столі, щоб вранці відправити її за призначенням. Після цього він начебто полегшало.

*

Вранці Нилов прокинувся в страшній лихоманці. Вона тримала його майже тиждень. Це мало благотворну реакцію, внаслідок чого до Нилова повернулися спокій і самовладання. Тепер він чудувався своєму дивному вчинкові, прочитавши забуту на столі записку…

Нилов не вживає більше – навіть і у творах – слово «прекрасно».


* Корубаглар («виноградники в горах») – османська назва району Софії, нині відомого як Лозенець.


(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Оригинал:

Иван Вазов
ПРЕКРАСНО

Студен, ветровит зимен ден.

Никола Нилов, книжовник известен, празнуваше днес, защото беше свети Никола. Дори до пладне той има радостта да посреща и изпраща купове гости и да разменява с тях същите учтивости и изжулени фрази за студа, за снега, за вятъра... Мускулите на устата и бузите му бяха се уморили от усмивки, а главата му се зашеметила от дима на цигарите. Той се мълчишката даваше на чортовете, задето не прати с време едно обявление в Свобода, за да не труди никого. В устата му се въртеше постоянно готовата закръглена, осветена фраза: «Никола Нилов има чест да обяви на приятелите си, че не ще може да приема посещения на имения си ден». Но късно сега.

За щастие природата излезе съюзник Нилову. Подир пладне времето от лошо – стана отвратително. Бесни, снежни фъртуни зафучаха със страшен рев и пометоха улиците. Всичко живо се изпокри. На всяка минута нови избухи на разярената стихия покъртваха из основа къщата, през прозорците на която се виждаше само един мътен, снежен хаос.

Нилов, седнал спокойно пред печката, с удоволствие слушаше тоя рев на урагана, който му повръщаше свободата. Няколко време вече Нилов тънеше в сладостно-дремливо замечтаване, под музиката на веявиците, когато на вратата се почука:

Нилов се сепна, навъси се и си каза:

– Кой ще е тоз герой, та иде в такова адско време?... – па отиде да отвори.

Влезе един момък на двайсетина години, рус, бледен, с поглед плах и смутен, облечен в палто, цяло засипано със сняг; той си каза бързо и неясно името, поздрави с празника Нилова и на поканата му, седна.

Той се озърташе свенливо, като не намираше какво да каже. Нилов му предложи папироска с обикновените изтрити въпроси за здравето и тем подобни.

– Благодаря, добре съм... Не пуша - отговори момъкът, па с неуверен и треперлив изначало глас зафана така:   

– Господин Нилов, аз нямам чест да ви бъда познат... Но аз съм ваш горещ поклонник... Аз с възхищение чета вашите творения... От дълго време желаех да се удостоя... да се запозная с вас... Аз съм гимназист от VІ-и клас на X...та гимназия. Вчера дойдох... по работа... и главното ми желание беше вам, тоест... да се представя. (Момъкът червенееше все по-силно и мачкаше с ожесточение шапката си от ярешка кожа.) Аз... да ме извините... вие сте ми ръководител и образец... Аз се занимавам с литература. Усещам голяма наклонност, господин Нилов, имам желание да се посветя на писателство... по силите си... Но не знам... Позволете ми няколко минути... да ви прочета един мой трудец. (Гимназистът извади из палтото си един ръкопис.) Аз ще ви моля да ми кажете откровено мнението си.

– С удоволствие, но видите ли, че в тоя час не може. Гости ми идат...  – каза Нилов, като се чувствуваше и така вече уморен днес.

 – Господин Нилов! Две минутки само! – извика умолително Галианов – така беше името на гимназиста. - Аз утре рано тръгвам... Аз бих ви оставил ръкописа си, но желая да чуя от вашия жив глас мнението ви за моята дарба или бездарност. Вашето мнение ще бъде присъда окончателна за мене. От нея ще зависи да продължавам ли или да се откажа... и да се призная за непотребен човек на света...

Като видя, че Нилов още се двоумеше, той прибави:

– Моето честно слово: щом се появи гост, аз ще ви освободя.

Нилов клюмна с глава съгласително. Галианов зачете със запалено лице. Това беше една повест. Нилов опря очи в гимназиста и заслуша с внимание. Първата прочетена страница от ръкописа му стигна, за да си състави мнение за достойнството на повестта и дарбата на автора й. Без да вдига очи от него и с вид на човек, който продължава да слуша, Нилов хвана да размишлява; той не чуваше нищо вече, оглъбен в мислите си; четенето на гимназиста му звучеше като едно далечно, непонятно, равномерно бръмчене на пчела. И когато Галианов сегиз-тогиз вдигаше заискрели очи от ръкописа и със задоволство срещаше Ниловите, вперени в него, Нилов правеше следващите разсъждения:

«Повестта слабо, детинско нещо. Дарба съмнителна, или съвсем нищожна. Моли ме да му кажа мнението си. Доколкото видя, това момче е екзалтирано; гладно е за литературна слава... Въпреки скромността, която изказва, то вярва, че обладава талант... Иска да чуе присъдата ми... Ще ли го свести тя? Не вярвам... Аз ще успея само да раздразня болното му авторско самолюбие и да хвърля в душата му отровата на съмнението... Не казвам, че ще си направя от този обожател един непримирим враг, което малко ме интересува, впрочем... Отровата на съмнението - то е страшно нещо! Аз сам съм изпитвал лютото й гризене. Имам ли право да направя тая жестокост? Тоя момък иде при мене (може би само за мене е дошъл в София) с онова трепетно чувство, с което опасно болният иска да прочете в очите на един вещ доктор съдбата си...

После, мога ли да предскажа навярно какво ще излезе от него? Талантът се проявява не изведнъж, а постепенно, при непрестанен и несъкрушим труд. А талантът, ако вярваме философа, не е друго нищо, а дълъг, упорен, гигантски труд и търпение. Слабо, да. Но то е начинанието... Шилеровци и Гетевци не трябва да дирим у нас. Те са писали безсмъртни неща още на петнайсетата си година. Защото средата им е била друга; а у нас и на двайсет и петата година ние сме деца още мустакати, неразвити, с мозък, неспособен да мисли правилно, неспособни да напишем една фраза без няколко оскърбления на граматиката и логиката... Любопитно е и дали другарите му на Галианова могат и толкова да скопосат. Та и аз, не червя ли се сам, като си припомня с какви неща съм зафанал в годините на Галианова, които, за щастие, не напечатах - не по свое нежелание? Такива нелепости не срещам аз у Галианова... И защо да му пророчествувам, че времето и постоянният труд ще му откажат онова, което дадоха на мене? Едно насърчаване за него ще бъде може би лостът, който ще му подеме духа. Нека го насърча. Една топла дума може да направи чудо, ако има и естествена дарба - а една тежка дума нищо добро няма да постигне. Вика се, да правиш зло за злото...»

Размишленията на Нилова бяха пресечени от чукане па вратата и от тропането на много крака зад нея. Чак сега видя Нилов, че времето утихнало. Галианов стана. Навлязоха гости. В стаята стана шумно от кръстосването на поздравления и разговори за фъртуната. Когато Нилов свърши ръкуванията, гимназистът, с мушнат вече ръкопис в джеба, подаде му ръката си с поглед въпросителен и безпокоен.

– Прекрасно, прекрасно!... Господин Галианов... Сбогом, господин Галианов!

И Нилов се спусна да посреща нови гости.

Галианов излезе с възторжено лице.
 
Мина се месец. Никола Нилов забрави съвършено Галианова. Един ден, когато беше занят с писане, пощата му донесе голям увит пакет, препоръчан. Нилов го отвори с любопитство. То беше един дебел ръкопис, подписан от Галианова. Нилов се намръщи:

- Ето сега, имай си работа да му преглеждаш ръкописите на тоя господин и води преписка с него.

В едно дълго писмо, приложено там, Галианов, като благодареше в горещи изражения Нилова, че го е «възкръсил за нов живот», молеше го «да прегледа тоя му нов труд», написан под впечатлението на «лучезарните слова", казани нему от Нилова, които «огряват като слънце душата му и гения му». След получаването отговора му, щял да му изпрати още един разказ и една драма в пет действия, на която планът бил начертан вече.

Нилов се улови за косата:

– «Лучезарни слова»? Какви лучезарни слова? Ах, да, спомням! Аз му казах «прекрасно!» така, машинално, в залисията от гостите... Тя ме направи да му не кажа онова, което се следваше и което мислех, ами това глупаво «прекрасно». Аз имам тоя скверен обичай да употребявам тая дума навсякъде, без нужда и без място... И слугинята, когато ми обади колко е часът или какво е времето, казвам «прекрасно», и печена пастърма когато ям, казвам «прекрасно», и когато ми остане калошът в калта – «прекрасно». Иди сега разправяй това и разубеждавай тази Галианов; търси прилични форми и изврътки, за да понижиш температурата му. Право дума народната мъдрост: «Бръз кон се стига, бърза дума не може». Сега ще хванат да валят пакети с разкази, петоактни драми и детински драскотии... Та това момче е било графоман, маниак за литературна слава! Той вече си приписва «гений»! Каква безразсъдност направих! Не, аз трябва да му пиша едно сериозно писмо, да го отрезвя и да туря точка на тази застрашителна кореспонденция. Аз и така съм слисан с мои главоболия.

Нилов нито погледна ръкописа и го фърли в едно чекмедже.

Но той не написа писмото на Галианова. Дважд захващ; и го съдир;. Идеше му мъчно, чогло да каже неприятност, па и да тегли назад злочестото си «прекрасно». Нападаше го един вид малодушие, което го раздразняше...

– Нека върви!... Нямам време – избъбра той с досада.

Нилов не чак; дълго. Предвещаните съчинения – разказът и драмата – plus едно стихотворение (ода), което прославяше Нилова, дофтасаха във всичката си свежест. Те бяха девствени от каквито и да било поправки – както излезли из душата, тъй си остали и на книгата.

Нилов ги гуди да делят затвора с другите ръкописи.

Писмата от Галианова честяха. Мълчанието на Нилова го не обезсърчаваше; той си го обясняваше чрез занятията, които поглъщаха «ръководителя и образеца му» (титли, що даваше в писмата Нилову). Той даже престана да му иска одобрението като нещо излишно; продължаваше само да увеличава съкровището в чекмеджето...

На третия месец Нилов получи първата част от един колосален роман «из народния живот». Той зафучи с яд ръкописа, който плюсна на земята, сякаш изплака, и остана отворен на втората си страница. Без тая случайност Нилов не щеше да узнае, че Галианов посвещава романа си нему.

– Подлост! – избърбори той.

Следващото писмо беше трагическо. Галианов обаждаше за изключването му от гимназията и фърляше молнии против учителите и тяхното «варварство» и «невежество».

– Няма съмнение, че за непосещение класовете – каза си Нилов; – това отдавна се очакваше... Но може би туй нещастие да му бъде за добро, той може да се свести и да погледне по-здраво на положението си.

Но Нилов изпусна писмото, като че ожилен от оса: по-нататък Галианов му обаждаше твърдото си решение сега, като е пълен господар на волята си, да се премести в столицата и под «великодушното покровителство» на Нилова да продължава своите подвизи за обогатяване българската книжнина.

– Кой ще ме избави от този страшен Галианов? – извика той безнадеждно.

Положението ставаше сериозно. Нилов забеляза в Галиановите писма признаци на разстроена мисъл, на болно и разкипяло въображение. Той си наумяваше първата им среща, тогава нямаше у Галианов нещо подобно... Спомни си благосклонните размишления, които правеше тогава за него, и ги намери нелепи.

– Не беше ли по-добре тогава другояче да погледнех на делото, без сантименталност? Да кажа на негова милост: «Любезни приятелю! Вие сте разумен човек и няма да се сърдите за откровеността ми. Без да си губите времето безцелно, учете се, учете се, натъпчете си мозъка със знания... Наместо лош писател, какъвто непременно ще излезете, станете полезен гражданин, честен човек». Такъв един душ би го поразил като молния, но може би би го спасил. Той би останал само с първия си ръкопис и не би бил изгонен днес от гимназията. Наместо това «прекрасно»... по-добре е да сгрешиш и обесърчиш десет таланта, нежели да окуражиш една бездарност. Талантите как-как ще си пробият път, но бездарността ще изхаби непременно живота на галиановците. Сега е късно вече, кураж нямам, та и очи нямам да се срещна с този нещастен Галианов... Не, аз не желая да се видя с него! Дявол да го вземе, но той ми вече причинява гризене на съвестта.

Нилов разбра от следващото писмо, че Галианов скоро тръгва за столицата. Беше пролет вече. Той имаше намерение да направи разходка извън България през май. Той измени плана и напусна София един месец по-рано. Той почти бягаше.

Остави само една записка на Галианова и разпореждаше да му се предадат книжата.
 
*
 
Нилов продължи бавенето си в Баден повече от два месеца. Прекрасните гори, паркове и жизнерадостност на това място го задържаха неодолимо... Той всяка неделя прескачаше в близката Виена, да чете у Менделя българските периодически издания. От тях узна с изумление, че Галианов издава периодическо списание в София, дето печата ръкописите си. Посвещението беше махнато от романа.

– В немилост съм паднал – усмихна се Нилов, – и добре тъй, слава богу; но има си хас Галианов да ме гледа като един завистник!

Само два много кратки и немилостиво презрителни отзива бяха извикали тия недозрели произведения и друго нищо не срещна Нилов.

При завръщането му в София, още по-скръбна изненада го очакваше: узна, че Галианов е в лудницата. Необузданият бяс от грандомания, при дълго пресилено мозъчно напъване и растяще раздразнение от несполуките, и крайно унизителният прием на литературните му незрелости погубиха тая млада, разгорещена глава...

Нилов не намираше душевен мир.

Един ден Галианов издебна пазачите и избяга в Корубаглар, та се обеси на едно дърво.

Гръм порази Нилова при тая вест. Той се почувствува страшно виноват. Голям дял отговорност, стори му се, лежеше и на него за гибелта на това момче.

– А беше толкова лесно да го вразумя – бъбреше си той, – като му кажех слово трезво, разумно, човешко, а не това безсмислено «прекрасно»! Аз съм нравственият убиец на Галианова.

Тежината на това съзнание премазваше, задушаваше Нилова. Вечерта, от напрегнато самоизмъчване и въртене на съвестта, помисли, че и той сам може да полудее, ако това нравствено изтезание се продължи. И една необорима жажда да си изповяда някому «греха», да се обвини, да се накаже, та с това да му олекне малко, се появи у Нилова с голяма сила. И веднага му хрумна едно невероятно решение: той грабна перото и надраска с трескава ръка следващата записка:

«Господин градоначалник!

Уведомявам Ви, че истинският виновник за трагическия край на Галианова съм аз. Признавам престъплението си и чакам покорно вашите разпореждания.

Н. Нилов»

Беше късно. Той остави записката на стола, за да я изпрати утре по предназначението й. Подир това той сякаш усети облекчение.
 
*
 
Сутринта Нилов се пробуди в силна треска. Тя го държа една неделя. Това произведе благотворна реакция, след която Нилову се повърна повече спокойствие и самообладание. Той се сега очудваше на странната си постъпка, като прочиташе забравената на масата записка...

Нилов не употребява вече и в съчиненията си думата «прекрасно».