Довкiлля

На природі відпочили,
Їли дині, кавуни,
По чарчині пропускали,
І курили цигарки.

В голові неначе оси,
Зашуміли, загули.
Ми, немов би, ті індуси,
Лиш бровами повели.

Голови не повернути,
Все двоїлося в очах.
Миколи голосу не чути,
Ще й заклало у вухах.

Почав кликати Миколу,
Кудись сусіда понесло.
Вже пора йти нам до дому,
А нас знову розвезло.

Сам піднятися не можу,
Миколу кличу: «Підніми!»
Чую щось хропіло знову,
Де високі бур’яни.

По нужді пішов Микола,
У високі бур’яни,
Озирнувся він навколо,
Біжать на нього кабани.

З переляку щось побігло,
По ногах і у штани.
Тихо закричав: «Гаврило!»
«Виручай, іди мерщій сюди!»

А Гаврило це не чує,
Рій ще й досі в голові.
Він ніяк не зрозуміє,
Його кличе хтось чи ні?

А кабани доїли зілля,
І відпочити тут лягли,
До вподоби їм довкілля,
Поївши сито – захропли.

Куди і хміль з Миколи дівся,
Як побачив кабанів,
Із землі мерщій підвівся,
І дременув із бур’янів.

Бо йому не до Гаврила,
До села побіг сусід,
Відпочили так «красиво»,
Осоромившись, як слід.

А Гаврило з кабанами,
У високім бур’яні.
Аж до заходу хропіли,
Щось розмовляючи у  сні.

Не пам’ятає він нічого,
Куди подівсь його сусід?
Йому тепер вже не до нього,
Йде і співає до воріт.

Зустріла жінка на порозі,
Гаврила ніжно обняла,
Вечерю піднесла на таці,
Ще й чарчину налила.

Йдете сусіди на природу,
Горілку краще не беріть.
Бо кабани нагрянуть впору,
І знов в штани щось побіжить.