Лабiринт новела

Лабіринт (новела у стилі фентезі)
Здавалося, що стрілки годинника біжать наввипередки одна за одною. Кілька днів, що я провів у місті, промайнули наче уві сні, де не було ні початку, ані закінчення, то ж ходив наче сновида силкуючись не загубитися сам у собі.
Я не був Шивою сторуким, тому на третій чи четвертий день підготовки до навчання, мене взяла така невимовна туга, що волею — неволею вирішив емоційно «обнулитися», відвідати «стометрівку», розвіяти непроглядний сум прогулянкою, морозивом і простим спогляданням за перехожими.
На лавицях, у світлі натрієвих оранжевих ліхтарів, як і раніше сиділи шахісти та під дружні коментарі вболівальників «добивали» останні партії. Алея гомоніла, стрибала, човгала, їла морозиво, поп-корн, сміялася голосним сміхом. Діти, їхні матусі, бабусі, хто підтюпцем, а хто повагом проходили повз, насолоджуючись теплим вечором. Каштани розкидали під ноги свої їжачки, що розтріскались та блищали налитими ядрами горіхів. Неспішно в мій бік йшли троє: немолода матуся, її донечка років десяти і маленький, років п’яти хлопчик. З першого погляду було видно, що дитина хвора на церебральний параліч. Невпевнені рухи, незв’язні звуки видавали недугу. В руках у хлопчика був м’ячик. Він невміло пускав його на землю і нахиляючи голову то в один, то в інший бік дивився, як він котиться. Пустивши свою іграшку та тримаючись за мамину руку, він йшов щоб підібрати та знову кинути м’ячик. Дівчинка тримала маму за іншу руку і з цікавістю роздивлялася навколо. Одяг зі смаком та акуратна зачіска наче підкреслювали, що вона не обділена материнською увагою. На плечі дівчинка тримала прикрашений блискітками маленький, зачеплений на ланцюжку несесер. Маленька тобі панночка, та й годі.
Мені не було жодного діла до них, але так сталося, що м’ячик кинутий хлопчиком підкотився до мене. Піднявши, я мимоволі посміхнувся та простягнув його назустріч дитині. Мама підвела сина до мене. Він дивився обличчям скривленим у неприродній гримасі. І байдуже, що слинка текла із ротика, то не викликало жодної відрази. Я подав йому гумову кульку.
— А-аа, — сказав хлопчик
Піднявши очі, я подивився на його маму і кивком голови показав, що хочу зрозуміти значення сказаного дитиною.
— На. Він промовив: «На», він вам віддає м’ячик.
Мій розум потрапив у несподівану пастку. — Що робити у такому випадку?
Взявши м’ячик, кинув його вертикально вниз до асфальту і той почав плигати на одному місці. Обличчя дитини явно виказувало подив та радість. Підстрибнувши кілька разів м’ячик знову застиг поряд із дитиною.
— А-аа.
Я повторив вправу із іграшкою. Та коли м’ячик знову завмер на доріжці, мама підійняла його і посміхнувшись промовила:
— Він такий у мене.
Витерши синові заслинявленого ротика, жінка легенько смикнула сина за руку і повела далі алеєю.
Я відвернувся у інший бік і побачив вже іншу вулицю, автобуси, легкові автівки, що сліпили очі яскравими фарами… Здається я нічого не чув. Усе немов завмерло у дивній тиші.
— Візьміть, — долинало до мене крізь череду думок. Обернувшись я побачив дівчинку. Ту ж саму, котра щойно пройшла мимо із братиком та мамою. — Візьміть. Із розкритої сумочки вона витягла щось подібне на темну хустинку і подала мені. В чергове я потрапив у нокаут подій.
— Це якась мана? — із острахом думалося мені. — Я навіть не маю права дивитися на цю дитину, а не те, щоби брати від неї щось!
Я глянув у бік, куди йшла мама та її «сонячний хлопчик». Вони поволі віддалялися, а дівчинка ось тут пронизливим поглядом у очі наче благала: «Візьми!»
Набравшись рішучості, вона ткнула шматочок тканини мені до рук і побігла за своїми.
Від несподіванки я піднявся із лавиці, закрутив головою і хотів, було, комусь сказати виправдання свого вчинку. Але на мене ніхто не звертав уваги.
Посидівши ще якийсь час, із геть скаламученими думками, вирішив прямувати до автобусної зупинки.
— Це не вечір, це справжнісінький шабаш феї Морґани. Так, я вірю у Вищі сили, я вірю у випадок, але до чого ця дівчинка? Що вона мені дала? Що то за клаптик тканини?
Запхавши руку до кишені я нащупав подарунок. То навіть не подарунок, маленька незнайомка силою змусила його взяти. У тьмяному світлі брудних світильників він виглядав по особливому красиво, оксамитовий, темносиній із білими плямами метелик, він наче сидів у мене на долоні.
— Тепер я маю дитячу защіпку для волосся. До чого вона мені?
Згодом за справами та навчанням забулася і дівчинка, і її подарунок.
Вже пройшло доволі часу, випав сніг, голова мене боліла за сесію, аж тут знову прийшла хвилююча несподіванка.
Якось, в глибині вузівських коридорів, мене перестріла незнайома дівчина. Обличчя її ніби десь вже бачив, але чи згадаю кожного, з ким зустрівся поглядом у «політесі», автобусі чи на вулиці? Так і з нею. Гарненька, усміхнена, вона підійшла в притул і промовила:
— У тебе є те, що належить мені. Принеси, я дуже хочу, щоб ти приніс. — Сказавши це, дівчина взяла мою долоню і вклала до неї клаптик паперу.
Вона більше не промовила жодного слова. Не кліпаючи, як ящірка, дівчина дивилася на мене своїми великими блакитними очима. А потім, відпустивши руку, так само просто та невимушено, не обертаючись пішла до східців на інший поверх.
Вони тільки того чекали. Внутрішні голоси в голові почали палку суперечку.
— Її звати Іра. Ірина.
— А звідки ти це знаєш?
— Вона мені про це сама сказала.
— Коли сказала? Вона ж лише говорила про те, що їй належить щось, що в тебе є, а про себе, ні чир-чир.
— У тебе напевно вже щось із головою! Певно макітриться від навчання?
— То що, може варто із кимсь порадитись?
— Та ні, засміють! Скажуть, що вар’ята граєш. Але, як не крути, із цим треба щось робити.
Я розкрив долоню і побачив маленький зеленуватий папірець. На обороті кульковою ручкою було написано число: 116. Як там, у класика, — Кипить розбурханий мій розум…
Пари злетіли в одну мить і, як завжди, день звично мав скінчитися гуртожицькою кімнатою, але цього разу мене понесло у інший бік. Безучасно йдучи запорошеною «стометрівкою» мені пригадувалися шурхіт фонтана, кольорові кульки, що виноградним гроном висіли біля балонів із гелієм, «сонячний» хлопчик, шахісти…
Дядя Сева. Ось він — місцева знаменитість шахового світу. Він сидить закутаний у стареньке пальтечко і грає у швидкі шахи.
Вітаюся, стаю поряд, але розумію, що мої думки десь далеко над містом.
— Як там, студент? — промовив дядя Сева.
— Та так, усе якесь незрозуміле. Раз за разом клацає турнірний годинник перемикаючи циферблати. — А скажіть мені, дядя Сева, — продовжив я розмову, — Що може означати число «сто шістнадцять»?
— Напевно це номер автобусного маршруту, або будинок із таким номером, — подумавши промовив він і, засміявся. — Ти що, дівчину розшукуєш? —я не мав що відповісти, бо старий єврей, як говорять: «наче у воду дивлячись» та читав мої думки.
Постоявши ще якийсь час, я мовчки, не прощаючись побрів широкою алеєю далі. Починало сутеніти.
На розі вулиці стояв яскравоосвітлений скляний павільйончик із пресою, до шибки була приклеєна мапа міста із маленькими фотографіями усіляких туристичних принад.
— Пізно вже на екскурсії сьогодні, залишився єдиний маршрут додому і ще їсти дуже хочеться. Сто шістнадцять, сто шістнадцять, — крутилося в голові те дивне і незрозуміле число.
У надиханому автобусі, через запітніле вікно, мені щоразу вбачалося обличчя загадкової Ірини, що кілька годин тому так несподівано мені стрілася.
— Сто шістнадцять. Що то за число? Як збагнути, у якому напрямку діяти, куди йти і кого шукати?
Я вийшов із маршрутки і неспішною ходою пішов до корпусу свого гуртожитку. Піднявши очі догори я від здивування розкрив рота.
— Ось він, будинок із номером 116! Знайома дев’ятиповерхівка розгорнута у вигляді книжки височіла просто переді мною.— Ура! Це ж так класно, я майже біля мети!
Кімната зустріла мене тишею і спокоєм. Ось стіл, настільна лампа, купа книжок та конспектів, там холодильник, шафа, ліжко. Що ще треба холостяку, котрий незабаром закінчує навчання?
Повісивши пуховик до шафи, я раптово провалився у непритомність. Усе попливло перед очима, закрутилося. Навколо літали уривки якихось сновидінь. Були там світло і темрява, безкінечними східцями ходили незнайомі люди, вони йшли до якогось підземелля і тільки скрегіт наляканих несподіванкою вагою пружин матрацу марно силкувався достукатися до помутнілої свідомості. Я лежав непритомний.
Сон тривав недовго, хвилин за п’ять почало відпускати і очам відкрилася та ж сама кімната, яскрава лампочка при стелі і я, що незручно, як жаба лежу посеред усього цього культурного безладу.
— Ти хотів екскурсію? Ось тобі екскурсія у потойбічча, — промайнула думка. — Напевно від голоду. Таки треба щось кинути за драбину, а то ще й до ранку не дотягну.
Після солодкого чаю та «Мівіни» молодий, але втомлений організм зажадав іншої розваги.
— Спати і крапка. Яка там наука? Спати!
Цілісінький наступний день лише й думалося, як маю піти до того 116 будинку.
— Кого там маю шукати? Де шукати? Як пояснити, що «кров із носа» маю зустріти дівчину і передати їй те невідоме — щось? Засміють! Скажуть, що хворий на усю голову і щоб йшов звідси геть. Так і скажуть! Бо й правда, усе виглядало на фантазії запаленого мозку.
Та випадок, чи якесь передчуття цього дня змусило відмовитись від походу у гості до Ірини.
— Вона чекає на те, що мені не належить. Що воно таке? Я не брав ні в кого жодних речей, зі своїми б навести лад, а тут ще чужі.
Гуртожитська кімната це — шафа, ліжко, стіл, тумбочка, полиця для книг. Ось і все багатство інтер’єру.
— Що тут може бути не моїм? Усе не моє. А що моє? Дрібні речі, електроніка.
Я силкувався відшукати серед усього цього мотлоху те, що мало б якось зацікавити таємничу незнайомку. Перебирав у пам’яті свої речі, щоразу далі і далі віддалявся від істини.
— Так я ніколи не взнаю, що хотіла побачити Іра. Шкода, якщо не станеться чудо, чудо не станеться ніколи.
Кількома днями потім, збираючись на пари до рук потрапив нещодавно куплений одеколон. Флакон стояв на полиці чекаючи своєї черги. Вже пройшов той час, коли ми бігали на пари надівши нашвидкуруч светри на виворіт. Тепер, то не тоді. Наче нормально виглядаю, ось ще кольонською водою побризкаюсь і можна йти до науки.
Пшик-пшик. Приємний запах залоскотав ніздрі. І тут зору відкрилась та сама дитяча защіпка до волосся.
— Так, це вона. Ця річ точно мені не належить. А яке відношення вона має до Ірини? Це вже наступне питання і воно взагалі мене не стосується. Головне я знайшов те, про що мене просила незнайомка. Так виходить, що та дівчинка на алеї вже знала, що я маю зустрітися із Іриною, чи, як її там. А інша знала, що дівчинка на прогулянці вже передала мені цю защіпку.
Це й справді якась містика. Якби мені не нарватися на якусь неприємність, — промайнула думка, — усе так круто обертається, що незабаром ще й косміти прийдуть у гості.
На такій хвилі непевності я просидів у кімнаті частину першої пари. — Чи варто йти на другу? Ну її нині ту науку!
Дочекавшись закінчення пар, зваживши усі суперечливі моменти остаточно вирішую піти до тієї стошістнадцятки. Говорячи просто, був то шматок академічного студмістечка, гуртожиток якихось гуманітарних факультетів. За звичай туди вступали дівчата, тому гуртожиток був ними перенаселений і, звісно, був ласим шматком любителів гульнути. Що поробиш, коли молоді коки хочуть шуміти.
Дочекавшись вечора, повторюючи, як мантру слова Лесі Українки: «Без надії сподіваюся», я відчинив прозорі вхідні двері у великий вестибюль. «Вахта» спокійно сиділа у скляній загородці. Але мене це аж ніяк не тішило.— Як мені знайти загадкову Ірину?
— Вот ты где! — із розставленими руками, як клешнями, до мене йшов великий лисий чоловік.
— Напевно мент у відставці, — одразу подумалося мені. — Бритоголова скотина.
— Смотрю ты к нам на девки пришёл? Ну-ну. И кого же ты ищешь?
— Може це й на краще. Тепер нехай це бридке створіння думає над тим, що я тут роблю.
— Дівчину шукаю, Іриною зветься, університетська.
— А-ха-ха! Ирину он ищет! Может, Аллегрову, или которая Билык, — і голосно сам до себе засміявся. — Может медсестру хочешь, кльовая баба. К ней там многие захаживают перевязочку сделать, ха-ха.
— Може й медсестра, не знаю. А можна глянути на неї?
— Ха-ха! Может тебе еще и попробовать её дать? Ха-ха?!
Хамство лилося рікою. Такого напору від лисого я не очікував.
— Ну пошли, это на четвёртый этаж. Шагай за мной, студент.
В принципі, менторська шкура могла б не слухати моєї розповіді але, напевно, щось людське ще лишилося під чорним комбінезоном охоронника. Я мовчав і він також замовк.
— А тебе зачем эта девчонка? Влюбился небойсь?
— Ось це маю їй віддати. — Я витягнув з кишені оксамитового метелика.
— Офигеть! Любовь — морковь…
— Вот её кабинет, стучи прежде чем входить, може она перевязывает кого-то. Ха-ха!
Я постукав і ввійшов у кімнату пристосовану для студентського медичного пункту. На мене дивилась блондинка, вже потім, вловивши погляд, зрозумів, вона дивилась на лисого, що стояв у мене за спиною.
— Ні це не вона.
— Жаль. Очень жаль. Класная баба!
Помовчавши він наказав відкрити долоню де лежав метелик. — Мотыльки у нас везде живут. Чё там на бумажке то написано? Сто шестнадцать. Это на первом этаже.
Далі лисий брутально вилаявся. Найпристойнішими у ній були слова: сука і ****ь.
— Ого, — про себе промовив я, — ця сто шістнадцятка видно добре сидить у його печінці. Там напевно усі разом суки і ****і ночують.
— Вон туда, по коридору. Я туда не пойду, сука-****ь.
— Напевно це якась пастка! Що ж там є такого, що не на жарт лякало лисого охоронця?
Двері із номером «116». То не був вхід у блок. Вони одразу вели до кімнати. Я відхилив їх і моєму погляду відкрився простір, що дуже нагадувала добре освітлену тюремну камеру. Чотири ліжка під стіною, а по самій середині прохід до невеличкого столу. Єдине, чого бракувало у цьому «чаруючому» місці — вкритого брудом і ржавими патьоками нужника із нержавіючої сталі. На двох ліжках, що стояли подалі, вовтузилися напівроздягнуті хлопці і дівчата. Вони подивились на мене і голосно засміялись. Той сміх був якийсь неприродній, надривний, дикий і страшний. На першому ліжку сиділа Ірина і свердлила мене своїм поглядом.
— Приніс?
— Так.
— Дай мені.
Попри мене поспіхом почали виходити відвідувачі байзлю. Одна із трьох дівчат сіла на ліжко біля Ірини і спиною притулившись до мене промовила:
— Мені холодно зігрій мене.
— Запни халата, тепліше буде, — нервово сказала Ірина.
Переді мною сиділа та ж сама, але, все ж, зовсім інша Ірина. У неї були злі і колючі очі. Ніс, він наче витончився і видовжився. Усе видавало у ній злобу і лють. Від усього цього віяло холодом.
— Віддай мені те, що приніс!
— Для чого тобі, що ти із нею будеш робити?
— Я із цією річчю заберу від усіх одну страшну таємницю.
— Яка у малої дитини може бути страшна таємниця?
— Ти знаєш, ти бачив її. Мала вирішила віддати своє дитинство в обмін на здоров’я брата. Тепер ти зрозумів?
— Це ж як?
— Я заберу у неї роки її дитинства і все тут. Що не зрозуміло? Вона продала мені частину свого життя.
— Переді мною сиділа справжня дияволиця, що холоднокровно відраховувала кому, і як жити, скільки жити, і з ким.
Схема лабіринту почала набирати чіткіших обрисів. Я мав його пройти від початку аж до самого кінця. Мав знайти вихід, щоб допомогти сестрі розрахуватися за здоров’я свого хворого, слинявого братика, «сонячного хлопчика».
— Яким може бути мій вибір?
Виходу не було, усе, що відбувалося навколо було вже давно запрограмоване, вирішене, сплановане. Ми лише крутили стрілки годинника і чекали на нові виверти дороги, що звивисто бігла перед нами.
— Я вийшов із кімнати, а потім із вестибюлю. У світлі одиноких ліхтарів вітер крутив снігову віхолу. На згадку про останні пів року у мене в руці залишилась лише записка від Ірини.
Я розтулив міцно стиснуті, мокрі від напруги пальці і… І не побачив нічого. Те, що видавалося за клаптик паперу, виявилося лише складкою шкіри. Дияволиця вправно зачистила усі сліди. Лише пам’ять, лише спогади.
— Це шлях лише в один бік.
Викроївши час я пішов на «стометрівку».
— Де дядя Сева? — запитав я у знайомого на вигляд шахіста.
— Його вже немає. Застудився тут і помер в шпиталі. Тільки ми й були у нього. А ти, студент хіба не знав?
— Ні, не знав. Розумний був чоловік, цей дядя Сева…
Не пройшло й місяця, як я знову зустрів Ірину. Вона йшла назустріч загадково посміхаючись. Порівнявшись, вона торкнулася моєї руки і, не зупиняючись, не обертаючись пішла далі.
— Що б це мало означати. Вона обрала мене для чергового випробування? «Зіскочити із теми» вже не вдасться. Значить лабіринт ще не пройдено. Це чергове коло. Згодом побачу. Одне добре, що я знаю де шукати цю загадкову Ірину.

Частина 2

Я почув легкий дотик до плеча і інстинктивно обернувся. Навпроти мене стояла симпатична, коротко стрижена блондинка.
— Привіт, що ти там видивляєшся?
Хоча Наталка була моєю одногрупницею, ми не були надто близькими. Як завжди віталися, обмінювалися компліментами, анекдотами, та й усе. У Наталки був хлопець із нашого потоку, як говорять, не Ален Делон, але для взаємного кохання то не мало жодного значення.
— Яка у тебе сьогодні коротка спідничка, не холодно ось так ходити? — розпочав я.
— Якось не відчувається, а ти що замерз? Зараз зігрію, — і засміялася.
З першого погляд дівчину з легкістю можна прийняти за простачку і дурнушку, хоча насправді вона була зовсім не такою. Вчилась вона на стипендія, а головне робила це невимушено, легко і ефектно. Якось навіть мені допомогла на екзамені. Тож, ми мали при нагоді про що говорити.
— Мій Микола хотів із тобою щось вирішити, — продовжила Наталка.
Миколу я майже не знав. Він, як говориться, із міських. Тато у нього був власником чи то одного, чи то кількох продуктових магазинів. І, хоч Микола не дер носа, все ж він був далекий від тих, хто бігав по дешевий кафешка і столовках.
— А що він хоче?
— Точно не знаю, але він хотів рвонити у одне цікаве місце. Ми, хоча разом, про деякі речі взагалі не розмовляємо, після цієї пари прийде і сам усе розповість.
Але ні сьогодні, ні завтра Миколині і мої шляхи не пересікалися, я навіть забув за ту коротку безпредметну розмову. Після другої пари у четвер Микола зазирнув до нас у лабораторію. Ми готувались до цікавого експерименту із дослідження монокристалів. Із дверей з’явилася його худе, прищаве обличчя.
— А, ви тут водневу бомбу робите? — сказав він, і засміявся. — Ну-ну! Я вам сірників принесу, щоб гнотик під нею підпалити.
— Пошкодуй! Жалісливо промовила Наталя, — і також засміялася.
— Ні, не пошкодую! Вам не буде прощення, алхіміки погані, вас спалить вогонь інквізиції! — сказавши це додав, — я чекаю вас на коридорі.
За кілька хвилин ми втрьох стояли біля дверей лабораторії і сміючись вирішували, як то змотатися із останньої пари.
— Я із машиною, тому ніхто нікуди не йде, поїдемо. Ти, Руслане, — звернувся він до мене, — ти хочеш поїхати на полігон?
— А що ми там робитимемо, якщо місити грязюку, то без мене, —промовила Наталка.
Я мовчав. Мені зовсім не хотілося кудись їхати, а уявивши болото розбитого колесами та траками полігону, аж сіпнуло із огиди.
— Із якого такого дива ти нас туди везти хочеш?
— Не хочете? сам поїду! Треба ви мені — промовив Микола, хотів на шашличок і на стрільбище вас взяти. Ти ж, Руслане, на кафедрі все про зброю журнали гортаєш, от і вирішив із тобою поїхати. То вже вирішуйте, я пропоную.
— А із якої зброї ти хочеш стріляти?
— Та є у мене рушничка в дванадцятому калібрі, вже й забув, як то її тримати у руках. Там сухо і усе обладнано. Пачку-другу пропустимо і повернемося. Ну, як?
— Я згоден.
— А я ні, — промовила Наталка. — Ви будете стріляти, а мені на сопілці біля вас грати. Ні, ця розвага не для мене!
— То що, їдемо вдвох? — запитав Микола.
— Я згоден, поїхали.
Кілометрів за тридцять авто звернуло із головної дороги і, поринувши у гущавину, оминаючи вибоїни, покотилося в напрямку військового полігону.
На перепускнику зі шлагбаумом Микола показав якийсь папір і ми поїхали далі. На узліссі, де було стрільбище, стояла тиша. Жодної тобі душі, лише ми з Миколою. Вітерець, ще холодний, але все ж не морозний легенькими поривами давав про себе знати.
— Класно тут, промовив Микола.
— Ага. Тільки якось моторошно від такої тиші.
— Зараз ми її налякаємо, — і почав викладати на дерев’яний, із неструганих дощок стіл пачки набоїв. — Ось вона, іменинниця, цього року їй двадцятка стукнула, — він витягнув із чохла красиву помпову рушницю. — Руслане, ти бачив таку зброю?
— Ні, я із рушницями взагалі не знайомий, більше по «калашах». А вона нічого так, красива дівчинка.
Із усього було видно, що Микола не один раз вже на цьому стрільбищі і знає де, які є цілі, та яка до них відстань.
— Будемо «нулями» стріляти.
— Це як «нулями»?
— То дріб так по діаметрах маркується. Ну, ти взагалі по мисливській зброї нічого не розумієшся. Хочеш розповім?
Я мовчки слухав Миколу стараючись не пропустити чогось важливого і потрібного. А він розповідав про якісь чоки, півчоки, навіски, п’ятірки, нулі, жевела, іншу всячину із мисливського спорядження.
— Ти стріляв колись стоячи? Сьогодні спробуєш. Заряджай, — командував Микола сам собі, — цілься, вогонь!
Тишу розірвав потужний удар повітряної хвилі. Від несподіванки я заплющив очі, у вухах задзвеніло, а в очах попливли білі круги.
— Оце так гахнуло! — промовив я, силкуючись зрозуміти, чому це мій голос звучить немов із глечика.
— То дуже потужні набої типу «Магнум». На спробуй, яка віддача.
Микола поклав рушницю на стіл, даючи мені можливість самому її зарядити.
— Бери ось так, добре, вкладай у ствол і зачиняй. Готовий?! Цілься! Вогонь!
Я натиснув на спусковий гачок і завмер у несподівано глибокій тиші. Налякані нею берези лише хитали у здивуванні ледь зеленими верхівками.
— Та що ж це таке?! Осічка? Дай мені сюди.
Почекавши трохи Микола виколупав патрон і поклав на столика. — Я сам буду стріляти. Певно то не твій день.
Стріливши кілька разів він заспокоївся. — Достріляю цю пачку і будемо повертатися.
Я підібрав кілька порожніх гільз і поклав собі до кишені. — Візьми і цю, — промовив Микола, подаючи пластмасову трубочку, що не схотіла вистрелити.
— Кинь її у болото.
Микола розмахнувся і щосили жбурнув патрон у бік великої жовтої калабані.
Почулося тихе, хлюп, наче жаба скочила у воду і знову запала тиша.
— Поїхали додому, я підвезу тебе до гуртожитку.
Дорогою до міста він щось розповідав, а я не сприймаючи слухав. Моя рука у кишені гріла три порожні гільзи, які мали прикрасити сумну полицю із книгами.
— Напевно вечір не вдався, — думалося мені, — але не я цю кашу заварив, нехай вже вибачає.
Пройшли вихідні і з понеділка ми знов зустрілися з Наталею. Вона була заклопотана і говорила, що напевно її Микола застудився на тому полігоні, бо лежить удома із гарячкою, на пари не йде і, якщо до вечора температура не спаде, викликатимуть лікаря для консультації.
— Зле. Геть погано. Якби знав, може відговорив Миколу туди їхати, але ж не я був ініціатором. Він мене б не послухав. То і так дивно, що вирішив мене запросити. Зле, зле що захворів.
Наступного дня дорогою до автобусної зупинки мене перестріла Ірина. Ми стояли поряд і вона безустанно розповідала про вищу справедливість, про свою роль у цій справі. Вона говорила, що виною всьому є гроші і вона, як Робін-Гуд повинна їх від одних забрати і віддати комусь іншому.
Чи то Ірина вдавала, що клеїться до мене, чи й справді щось думала стосовно мене, не знаю, але одягнута у модний жовтий плащик, вона мала класний прикид і виглядала красиво. Я дивився на неї і розумів, що та краса оманлива але, очі, як стрілка компаса, рухаючись за магнітом, щоразу пробігали вгору і низ, зупиняючись на красивих пальцях, тоненьких губах, лініях фігури. — Красива вона, але дурна. Вона просто оболонка, красива лялька…
— Ти мене чуєш?
— Га?
— Чого гакаєш? Твого товариша забрали до шпиталю. Згорає від гарячки. Принесеш мені щось для нього і поїхали, ось наш автобус наближається.
Ми зайшли до автобуса і, стоячи поряд, дивилися одне на одного. На пам’ять прийшли миті із тієї кімнати, вона, замотана у простирадло, сварливий охоронець і його крилате «сука-****ь». У роті стало гірко, забракло слини. Я дивився на неї зверху в низ і наче через напівпрозору завісу чи то бачив, чи то лише уявляв її, цю дівку, розшарпану на шматки, без шкіри, без обличчя. Непоборна ненависть оселилася в мені. Вона ще не мала зброї, вона була лише малюком, але швидкість із якою росла в мені була космічною.
Я вийшов на одну зупинку раніше і пішов у бік факультету. Наталки на парах не було. Сівши за останній стіл у ряду, замислився і провалився у часі.
— Ти не йдеш на перерву? — запитала мене дівчина, що сиділа на сусідньому ряду.
— Ні, Іскро, я побуду тут.
Поряд метушилися товариші, про щось весело гомоніли дівчата, а мене точила єдина думка про Ірину. — Треба щось діяти, цей лабіринт веде у безкінечність, треба із нього вибиратися.
У своїй кімнаті я довго дивився на три відпрацьовані гільзи. — Вони мають стати контейнером для передачі чиєїсь волі, думок… Думок і волі.
Поряд із книжковою полицею, на тонкій чорній мотузочці, висів маленький образок у пластмасовому обрамленні. Малюнок на папері трішки вицвів, але залишився красивим і зрозумілим. На ньому Матінка Божа тримала на руках малого Ісусика і немов хотіла сховати від усіх свою дитину. Ці образки нам подарував священик, коли ми приймали присягу студента. Я не балував її надмірною увагою. Вона могла пригадати лише нечасті погляди та хустинку, що змахувала із неї пил. Світлина дивилася на мене без докору, вона лише світлина. Що вона може? Може бути маленькою. Вона може стати невидимою.
Я витягнув маленьку іконку із обрамлення. Клаптик паперу був готовий стати невидимою зброєю. Невинність мала змінитись на безпощадну силу. Скрутивши іконку у трубочку, я акуратно вклав її у гільзу, що стояла посередині. Папірець розправився і щільно притулився до закіптявілих пластмасових стінок. — Готово! Я готовий з тобою зустрітися, як тебе там, Ірино, чи хто б ти не була.
На завтра ми знову йшли до автобусної зупинки разом. У кишені, міцно затиснуту у долоні, я тримав ту саму гільзу, що вчора підготував до нашої зустрічі.
— Йдемо пішки, — промовила Ірина. — До того ж, ти вже взяв те, що маєш мені віддати.
Дівчина, наче рентгеном просвітила мене і вже побачила вміст моєї кишені. Грати у хованки було безглуздо.
— Йдемо.
Нешвидкою ходою ми обійшли перехрестя і порожнім хідником пішли вниз по жвавій вулиці. Повз проїжджали автобуси, легковики, усі спішили у справах, до праці. Лише ми, як двоє закоханих йшли назустріч новому і невідомому дню в тіні великих дерев, що росли попри узбіччя.
— Дай мені те, що приніс.
Я витягнув гільзу і, не промовивши й слова, віддав їй, цій красивій кровопивці. Обдивившись гільзу, дівчина швидко пішла вниз вулицею. Спустошений я стояв і дивився на це дике створіння, що знову йде до свого чорного олтаря в очікуванні чергової жертви. Вона відійшла вже на кілька десятків кроків, коли позаду я почув скрегіт заліза. Повз мене проїхав, навіть не їхав, а летів панелевоз. Некерована вантажена автівка на повній швидкості проскочила у проміжку між деревами і завалившись на бік перекинулась. Бетонні плити, наче коржики повипадали із покрученого неймовірною силою удару кузова. Залізні арматурні прути, що їхали зверху, наче олівці настовбурчились встромившись у землю.
Я підбіг до авта, що лежало догори дриґом. Переднє колесо продовжувало обертатися, начебто ще кудись їхало. За причіпом розпластане і розплющене вагою плити із арматурою у шиї лежало те, що колись звалося Іриною. З під неї тонкою цівкою поміж тротуарних плиток текла яскравочервона кров. Кроком далі лежала та сама гільза, що мить тому ще була моєю.
Я підібрав її і не обертаючись пішов геть.
На другу пару ми з Наталею прийшли майже одночасно і сиділи разом.
— Як там Микола? — запитав я її.
— Погано. Горить. Не можемо збити температуру. Що вже не робили, усе марно.
— Дай йому ось цю річ. Поклади до руки.
Я передав гільзу Наталці і відвернувся від неї. Ми стали близькі залишившись чужими. Місток, що виник між нами, був створений лише для цієї миті. Наталка взяла мою руку і я відчув тепло та потиск її пальців.
— Ми разом витягнемо Миколу. А що то за гільза?
— Не питай, це не твоє.
Через кілька днів Наталя підійшла до мене і розповіла, що Миколі стало краще. Криза минула, але лікарі й досі не можуть збагнути, що із ним трапилося. Лише твій таємний подарунок цікавить Миколу. Із гільзи випав білий папірець. На ньому жодного слова. Просто чистий папірець.
— Я не знаю, про що ти. Цю гільзу я підібрав на полігоні, коли ми туди їздили. А про усе інше, я нічого не знаю. Може Миколі щось здалося.
Ми подивились одне одному в очі. Глибокі, вони ховали справжню правду у непроглядну темряву минулого.
Яремче 2017