Любас мандрагори

       «...Де поза розумом чуття провалля, наче нетрі темні,
           незрозуміла мова вір прадавніх нас оточить...»
                (Богдан-Ігор Антонич)


Колишній ватаг флібуст’єрів
А нині шукач таємного,
Що кинув ваготу якоря
Між скель біля селища
Сіровбраних пастухів-обідранців
Чи прочан до землі небуття,
Оселившись у башті-сові
Запалює свічку
Самотню, як човен в негоду
Рибалки мертвого
І чекає, як дзигар
Покаже годину тьми найчорнішої,
Щоб кинути крило лилика
До ялівцевого трунку.
Любас мандрагори,
Чорнокнижник готичних літер
Видивляється крихітки золота
У киплячій роторті-гамарні.
І снять йому герці
Та шафіри штудерні,
Вітрила пошарпані вітром
І таляри дзвінкоголосі.
Оминають його обитель,
Його понуру башту
Оплетену прочитаном –
Твердиню барона давно загиблого,
Замок династії давно вимерлої,
Башту чарівника-лорда
Селяни у свитах подертих,
Монахи у чорних рясах,
Повії в зелених платтях.
І тільки поет один –
Філід останній
З клану законників-брегонів
Відвідав колись кам’яницю
Щоб послухати казку
Чи то понуру легенду
Про смерть.