Поез я для богосл в я як загрунтування для кони

Поезія для богослів’я – як загрунтування для ікони

1

Вільні думкою, бачите: ієрархи – чернеці, консервативне начало і конструктивний елемент Церкви, не творчий, він потрібен, він звершує відбір з містичних відкриттів творчим авторам від Бога в Церкві, оновлюючи хід Церкви в конкретній тяглості часу, оновлюючи саму традицію, показуючи антиномічність, чи, інакше кажучи, діалектику розвитку новизни і традиції. Це надихає Церкві бути правдиво живою: відповідати на виклики часу та історії, невідкладно виконувати найперше завдання – есхатологічне спасіння віруючих.

Друге: ієрархи, як стримуюче начало Церкви, забезпечують стримання від тимчасових віянь і коливань світських чи соціальних, від впливів таких на душі віруючих.

Церква спасає в наявній культурі, не відкидаючи культури, проте і не поневолюючись конкретною культурою, щоб бути самою собою в одвічних догматах Церкви.

Містичне богослів’я і відкриття конкретних авторів взаємнообумовлюються з Церковним досвідом і догматичністю свідомості.

 Ми, творчі люди, приймаємо дійсність і той факт, що справжнє богослів’я є від молитви і розп’яття на хресті. Цим уподібнюємось Ісусу Христу. Ті, що розп’ялись для світу цього, похоті і гордості житейської.

Богослів’я можливе тільки в Церкві Христовій, і воно, як і все в Церкві звершується тільки Духом Святим. Творчість Духа у вивіреному художньому слові є підготовкою для богослів’я з Духа Святого. Св. Василій Великий в бесіді з молоддю ствердив, що слово в художній поезії – як підґрунтя для ікони.

Тручаємо, поети, самі себе до слова, до слова в правді зваженого. До  діалогічності. Тільки тручання до вищого – до Небесного, сильнішого за людину – це вже діалог… Це вже виміри в художності, життя в Ісусі Христі, який є Шлях, і Життя, і Істина, жива Особистість.. Бо є творчість художня,  і життя має буть – в творчості, що підносить в діалог до правди Божої. Це є соборність!

«Собор» – 31-а моя книга вибраних поем і псалмів, і акафістів. Святі, – що про них і  присвячені їм поезії, – в більшості ще до розділу Церкви Христової.

Я цільний, не розділений відповідно як і вони, що  благословили відкрити себе у Церкві. Звідси відповідні художні образи. Та й всяка роздільність Церков на землі – не сягає Небесної Церкви!

Тож вперед!

2. Слава і успіх – і гордість

Ось безкінечно розвиваючий позитив.

Правду чи будь-яку критику людський гордий дух і в голові розум не терплять, душа роздратовується. Гордість розуму так себе виявляє.

Людина взнає через те, що вона розумом горда, а «розум надуває», це погано, бо хворою вона є, — людина страждає. Виявляється, що вона не знає того й того, з цього ще більш страждає, і це ще не все. Вона зостається без плодів, бо гордість засліплює, однаково чи композитора, чи поета, чи керівника держави; людина страждає ще більш від неплідності, і, як сліпа, захилена гордістю, все більш не знаходить виходу геніального, чи просто правильного.

Вона, як не дурна, знає — як це страшно й смішно водночас бачиться збоку! І гордість –прямо розриває душу людську стражданнями. Стражданнями взагалі-то нікчемними, але для людини насправді дуже руйнівними.

Вона ображає від цього ближніх (навіть Бога, не відаючи про те чи здогадуючись), тому страждання наростають. Майже весь світ отак беззмістовно страждає, без плодів, без виходу.

Слово може подати вихід, бо зцілює. Де вихід? Волю підкорити Богові.
 
«Велінню Божому, о муза, будь слухняна», — на ділі. Не як російський поет у неповноті. От коли гордість повстане — на Христа!! Як скажеш правду: і Пушкін, і Шевченко – однобокі. Стус – це виказав, я – в післястудентські роки. Пройде багато часу, багато болісних борінь у людині, як торкнеться оце особисто тебе... Мало — засіятись словом Христовим. Найважливіше — щоб проріс в серці Христос. Значно веселіше — коли вже вкоренивсь Христос-Бог!

В кому ж, підготувавши те, що трохи знає і не знає людина, вкоренивсь дуже сильно Христос-Спаситель у серці, та так, що і розум змінив на Свій, волю навчив благодаттю вправлятися у Божу волю насправді — тільки для такої щасливої людини і не страшні, і не дуже зачіпають світові правди, як  і сильні критики. Самі здогадуєтесь (о! хтось те відчуває), це в такій зціленій душі — Центр і сильна домінанта — Христос-Спас, тому є плоди (за плодами — не заперечите); нема нікчемних наведених страждань, є бажання принижуючої (!) критичної зауваги: вона смиряє, виявляє слабкі місця людини (природньо застарілої!), людина мудро використовує ці зауваги і виявлення слабкостей в собі — навіть від бісів.

До речі, і це виявляє недуховних, світських людей, нецерковних. Вони бояться бісів, навіть говорити про них бояться, бо зайняли їхню, бісівську територію. Дійсно віруючі в Христа не бояться їх і — нічого, бо Сам Христос поступово дарує перемоги Своїм віруючим над світом і нечистими. З практики мовлю.

Та ще в спадок мають чи не всі – скрізь розцерковлену культуру і розкультурену Церкву. Хто навчить проти гордості і бісів, які навчили тепер чи не весь світ і керують цим світом?

Можу говорити тільки за себе, ви побачите за плодами, що, за вирахуванням єдності творчої Христової культури і Церкви в житті моєму, спостерігається в світі загальне: незбагачення позитивними данностями творчої інтелігенції і Христової Церкви — взаємне гниття і часткова загибель частин. Частин, що мають бути неповторно зціленими у Христі Ісусі, Слові.

02.10.2012, 06.02. – 16.06.2016