Коли ж я, нарешті, стану дорослою,
Навчуся робити як треба, а не як хочеться?
Коли перестану по снігу ходити боса,
І не ховатися від дощу гострого?
Коли перестану усім пробачати образи?
І «в серце своє пускати людей без бахіл»?
Коли перестану хотіти усе й одразу,
Чекати на журавля, відганяючи менших птахів?..
Стікаючи кров’ю, б’ючись у конвульсіях,
Невже їй зовсім покою не хочеться?
Невже її не добило в чисельних депресіях?
Чому вона так відчайдушно зі смертю бореться?
Вона в мене безсмертна,
Її не зламали ні зрада, ні біль, ні амнезія.
Безсила, смертельно хвора, подерта,
Відмовляється здаватись моя надія.
___________________________________________
«В серце своє не пускати людей без бахіл» (с) Паша Броський
Надiя не вмираe
© Copyright: Мариулла Дми, 2017
Свидетельство о публикации №117091008731
Свидетельство о публикации №117091008731
Рецензии