Нехай сто ть це дитинство ранок...

*   *   *


Нехай стоїть це дитинство –
ранок Вічности
І на нього падає відсвіт
серйозний...
ДАЛІ МАЛОСЕРЙОЗНІ


Опадає і заглядає
в щось
заглядає ще й осідає що
снігом в світ опадає що
сиві глави мачає хлад у хладі чом
і любов верта
з снігу в плечі: побачить
що
то ж бо проза...
твердоскутість морозом...


може валянкам і ніщо
твердість прози
і стареньким дядям


я люблю
і любитиму Тебе в вісі в піввісі
як не бачать більш у дворах
й божім лісі в лісовім... іс-і
не мачни мене в старолюдськість з морозом
щось людське є в Єзекіїля і в Осії


притягалось лужінням
хочуть
в дорослість
але й сльозка служінь...
може з нервів й хотінь –
і більш не в Бозі...
Нехай стоїть мій цей ранок
серйозність у Вічність
і на мене зранку
падає відсвіт-серйозність
Хто в любові ще й слові –
трепет зарічності...
дорога тихого споглядання
сягаю крайніх див
чоловічості:
що в друзях...
буть не буть – здатність остання


вимив Ісус нам нозі
мнозі то мнозі
я ось в Його руках
чого – не всі в Бозі?..


Простіть мене дяді й тьоті
лялька моя зачне ворухтатись
в дворі

сніг скаже я не показав
в любов відлетів
я у відльоті

Нехай стоїть мій цей ранок
доторканної Вічності
дитинство серйозне
серйозність

10.07.2008