Нью-Йорк. Описание и обвинение

VII. ВОЗВРАЩЕНИЕ В ГОРОД.

(Канцелярское описание и разоблачение)
Фернандо Веле

Под многочисленным умножением -
капля крови утиной.
А что под делением?
Капля крови унылого моряка.
В итоге - податливой крови река,
бегущая с песней
по спящим предместьям,
превращаясь в цемент, серебро или бриз
на обманном нью-йоркском рассвете.
Существуют горы, известно.
И есть подзорные трубы,
для мудрости телескопы,
известно мне это. Но я не прибыл
сюда, чтобы щупать небо.
Я приехал, чтоб видеть мутную кровь,
которую на машинах везут к водопадам,
и язык ядовитый у кобры та кровь пробуждает.
Каждый день убивают в Нью-Йорке
миллиона четыре уток,
до пяти миллионов боровов,
тысячу голубок для вкуса тех,
кто пребывает в агонии,
миллион коров,
молодых овец миллион
и миллион с голосистыми глотками
петухов, покидающих небо,
разбитое ими в осколки.
Уж лучше рыдать, оттачивая наваху
иль борзых убивать на охоте галлюцинаций,
чем терпеть это утро
молока поездов бесконечных,
поездов бесконечных крови,
поездов алых роз, у которых связаны руки,
чтоб сдать коммерсантам, торговцам духами.
Голубки и утки, боровы и барашки
кровь свою по каплям считают,
её умножая,
и страшные вопли несчастных коров
переполнили болью речную долину,
где Гудзон пьянеет от нефти, себя будоража.
Я разоблачаю людей, позабывших совсем,
что есть ещё половина мира другая,
неискуплённая,
возносящая горы цемента,
где бьются сердца позабытых зверушек,
там, где все упадём мы
на последней фиесте,
нас свёрлами смерти проткнувшей.
Вам в лицо я плюю.
И внемлет мне другая половина,
что хлеб жуёт и распевает песни,
и в непорочности своей,
как дети у ворот стоящих сторожей,
поглаживает веточками хрупкими
ржавеющие насекомых усики.
Это не ад - это улица.
Это не смерть - магазин фруктовый.
Мне видится мир изломленных рек
и захват территорий
в этой лапке кота,
раздробленной автомобилем,
и я слышу песнь дождевого червя
в сердце голодной девочки.
Закваска, ржавчина, сотрясенье земли. 
Это та же земля,
по цифрам контор плывущая.
Что же делать мне?
Приводить пейзажи в порядок?
Любовью ли распоряжаться,
а вернее - её фотоснимками,
которые стали внезапно кусками дерева
и сгустками крови,
плевками слизи кровавой?
Нет и ещё раз нет, я разоблачаю.
Разоблачаю заговор
глухих канцелярий этих,
которые не блистают лучами агоний,
которые вычёркивают планы сельвы,
и дарю я себя для съедения тощим коровам,
наполняющим рёвом речную долину,
где от нефти пьянеет, себя будоража, Гудзон.





VII


ПОВЕРНЕННЯ ДО МІСТА

 
 
НЬЮ-ЙОРК

Установа та звинувачення

 
Під множниками
є крапля качиної крові.
Під діленим —
крапля матроської крові.
Під сумами — теплої крові ріка.
Ріка, яка співаючи проходить
крізь спальні передмість,
і це срібло, цемент або легіт
у брехливім світанні Нью-Йорка.
Гори існують, я знаю.
І для мудрості окуляри.
Це я знаю. Але я прийшов не для того,
щоб бачити небо. Прийшов я,
щоб бачити каламутну кров,
кров, що тягне машини до водоспадів,
а розум — до язика змії,
У Нью-Йорку щодня убивають
чотири мільйони качок,
п'ять мільйонів свиней,
дві тисячі голубів до смаку умирущим,
мільйон корів,
мільйон ягнят
і два мільйони півнів,
що покидають небеса, розбиті на друзки.
Ліпше ридати, гострячи наваху,
чи вбивати собак на примарних ловах,
аніж на світанку терпіти
нескінченні обози молока,
нескінченні обози крові,
та обози троянд, що їх в'яжуть в пучки
продавці парфумів.
Качки й голуби,
і ягнята, і свині
під множники ронять
краплини крові,
і страхітне ревіння голодних корів
виповнює болем долину,
де Гудзон п'яніє від мастила.
Я звинувачую усіх людей,
що забувають другу половину,
для якої немає спокути,
всіх, що гори цементу підносять
там, де б'ються серця
всіх забутих звірят,
там, де всі ми впадемо
на останньому святі свердел.
Я плюю вам в обличчя.
Та друга половина слухає мене,
Їсть, і мочиться, і летить у своїй чистоті,
наче діти швейцарів,
котрі носять тонкі палички
до порожнеч, в яких Іржавіють
антени-вусики комах.
Це не пекло, це вулиця.
Це не смерть, це фруктова крамниця.
Є світ звивистих рік і невловних просторів
у лапці оцього кота, що розчавлений автомобілем,
і я наслухаю спів дощового черва
у серцях багатьох дівчаток.
Іржавіння, бродіння, здригання землі.
Сама, земле, пливеш ти по цифрах установ.
Що робити мені? Дати лад краєвидам?
Лад любові, яка фотокарткою стане,
чи шматком деревини, а чи згустком крові?
НІ, й ще раз ні: я звинувачую.
Я звинувачую змову безлюдних установ,
які не випромінюють агоній,
які закреслюють програми сельви:
я себе віддаю на поживу голодним коровам,
які сповнюють ревом долини,
де Гудзон п'яніє від мастила.