Я вбив

"...Я сидів на мокрій, перемішаній з пожовклим осіннім листям з помаранчевими плямами, землі. Вже тоді я розумів, що серце мого дитинства зупинилося не вперше, але в останнє. Розумів та не усвідомлював...
Я сидів, на обкраденій тепла Осінню, землі, і відчував легкість важкості, хоч мої руки поважчали у сто два рази. Це не була нірвана, та я відчував її дихання в свою шию хоч це і неймовірно, але плач дощу і тихий сміх прохолодного вітру не брехали...
Вагітні мільйонами крапель дощу хмари, з легкістю народжували і з такою ж легкістю відпускали своїх дітей на волю, які в свою чергу розбивалися об землю й розліталися в сторони, аби поєднатися зі своїми сестрами та стати одним цілим - калюжею. Плід неба стікав рівною, звивистою струйкою по моєму волоссі і я втупився у цей танець тонкої та тендітної струйки дощової води. Я дивився на неї, та я не бачив. Я не відчував навіть свого дихання, хоч знав, що я дихаю. Я не відчував нічого, крім невловимого і незрозумілого відчуття.. Немов моя легкість трималася за руку з моєю важкістю, немов справляла Смерть весілля з Життям, немов спокій цілував у губи страх..."