Могутн сть Бога

      Могутність Бога
      Поема

1

Я їм сухарі — і я та;кож
Їх сам готував для собаки.
А як загостривсь
в мені — слух!
А в серці прогу;ркує слово
яке полиша дару мови;
одне з двох —
затримає дух

2

Яка зла суть літератури! —
відволікає від Христової культури
чистоти розуму,
що в серці;
як і культура без Христа —
ба! не спасеться.

Бо смисл — це Слово;
форма — сяє...
Зміст й рідна форма —
і йде сяйво!
Що — ледь позбувшись того, що
відволікає —
простягни Духу
з серця руку — Бог заквітчає,
Христос розва;жує,
та світ цей утікає!

Чого тепер на світі не буває!!
Чого таки нема?
А Христа-Спаса.

 «Хто раз побачить землю зором о;рлим
той змі;ниться:
очистить орле горло
і засумує.
Все за тим,
чого нема,
чи мало є.
Природо, ти сама
сумуєш так. О вічна чистота!
О радосте єдина для земного!
О вічна чистота гармоній того,
Чого і не торкнутись людям так!
О вічная Любов і чистота!»

3

Осуєтились в своїх мізкуваннях,
Затьмарилося нерозумне серце...
Перемінили вічну Славу Бога
на дру;зки!
       і — сліпі!
       не бачать
       на зрячих —
       сердяться!

Не мають вдячності
більш ні до кого:
невдячне серце в них —
підземний вже політ!
Серця; відкусують в мені —
зате Христову змогу.
Таким вже слава,
та не від людей,
від Бога.

4

Незримий Бог —
в незримім і кружляє;
півнеба запалив —
півнеба запалає!
Святая Сила!
Свят Господь!
Бог — Дух!
й чиясь душа святая...

А чи ухопить — тим слова
ковтає
надія! Надія! — круговерть
і Кров! —
і дайте раю!
Вонміть! — се Бог! —
              Він
мертвих дужо оживляє!!

Безпам’ять — пам’яті
де рот — хвоста шукає
Узріть! — що безконечне
                є Начало:
Кличе і те,
          чого нема!
          неначе б воно існувало!!
Нахабні! й наглії мерці...
Нагально:
Слава є одна — лиш слава Бога,
холодні виродки — мерці од того.
І скаже Сам
чи слава ця
що Він до рота пропиха мерцям,
тепер мерцям,
що в Славі — достохвально є.

5

Сам Він і викотить! —
що Він пообіцяв!
Страждання?
Хай будуть страждання!
Ви — віруйте! і це —
вам оправда;ння!..
Це — чиста данність.
Це кружляння вас
                піддатих
наддатих
осоромлених
прохромлених...
як шашлики
вкруг Сонця всемордатії:
це може Бог в лице
і в серце дати
ви — в Звірові!
Він — Бог.
А ми — нездвижні
                в благодаті...
в Любові Духа
і знерушимось...

на це тілесне дивовижне
на злая крайньо незглаголані

Всі — дивовижні!
покравши статки — і
                прошиті болем!..
тіла прохромлені
що ви Христа всоромились? —
що вмер за вас??
тепер —
від слави Бога скраю

Хаос великий
вас до жару навертає;
у Змієві життя
згорає!!

6

В землю поліземо?
Могили рвати?
Щоб батько встав —
і взявсь за паска!
Бо Сонцю — мало!
то щоб сонце встало
глянуть —
що з Матір’ю-Землею сталось??

Бо Мати вся —
мов мрець в синця;х:
цілунків би і їй та й перепало!
Тож Батьку-Сонцю
вже любові мало.
І цілувати — й цілувати
аби спеклась, та й дівувати!
ви — більше гріх!
а в Сонця — більша ласка,
коти напасені.
Опасливі. Прийде ж і Божа Слава!

7

І то Єдиний нас почує —
Слава Отця!

Ми смертні,
Він єдин безсмертний...
над Ним
вже смертність не панує!

Він — Слово:
ви;кликав —
усе створив —
              Він вчує.
Назвіться:
ви — хто ви?
Кого Сам передбачив —
тих й призна;чив...

Слово слово вчува — через Слово
Христове!
Увіходить
тонко
тоді
віра...
Невидимість — очікування звірів.

8

Вонміть! — се Бог!
              Він
мертвих дужо оживляє.
Бо землю й небо
сотворив з нічого.
Тисяча літ Йому —
як день розмаєм.

Усе й ніхто Йому
великим не буває.
Півнеба запалив —
півнеба докружляє.
Убогих сам вдиха —
любов'ю надиха —
і видихає;
та безконечна Слава Бога;
підняв — і кинув;
те згубив — а те спасає;
сам Дух Святий
зітханнями безмовно
промовляє,
зі стогонами заступає,
за нас молитвами, хоч —
ми ще те не знаєм: чого? навіщо?
А з неслави витягає!
Так з нами твар і стогне,
зі стогонами виповзає
як ми — з творіння,
і по нас — зотління...

що його
м’ясо чудно восхваляє
що є старим...
Мов та дитина, що втікає
в Славу Життя,
що Словом дане...
В славу дітей
чудних і Божих:
де ж сини Божі?

Бо то явитись має, може,
в вас слава вічна і святая,
бо сотворі;ння
й нас за стежку має!!
Стежку любові!
Як те покинеш все?

Кажеш: покину.
Та тільки одна Слава вознесе
в дитинне —
в мир!
В дитину!
Й дивиться Бог:
спиниш любов ти,
чи не спиниш?
А любов збільшується — прибуває:
то хто ти — як її
таким же бідака;м не пропускаєш?

Стражде любов!
Нічого не зробив,
тільки любов убив...
Ти з сорому сам запалаєш!


Лиш би любов люби;ть!
Чого ж — перепиняєш?
То без любові — постраждаєш.
Любов говорить і вона ж горить!
Й хто за любов не постраждав
й не постраждає??

Більша любов — більше страждання!
Ти — що героєм стати мав, —
немов дитя несмислене ховаєшся?
Кого чекають?
Любов лиш прибуває
звірам, маленьким діткам:
звідси — й звідти,
жарини в серце сиплють дітки...

От Слава Бога —
і слова; переплавляє!!

28.07.2012