ВИ ВС ПРАВ

        ВИ ВСІ ПРАВІ
        Поема
                Присвячується Діві–Матері

 
                «І не взору;йте на цей світ, але перемінюйтесь
                обновленням вашого розуму…»
                (Ап. Павло)
1

Що цей ада;мище –
для серця з Духом?
Для духу більш не в требі
збір громади!
То пастка, клітка,
й вже позаду.
То для талантів!
Аби штовхали і несли;
до слуху:
В саду земнім вирощувать відради…

О, з Богом в серці – ум і грози!!
(І – що неповний усіх розум??)
Для Бога головне – земля в цвіту:
Де б крались вишні –
Ще й прокрадалися б –
все крізь серця нечисті…
І, вишні, вас увіковічу!
але з вас…
Ви ледь натискуєте білими ногами…
Ви ледь прокинулись…
скапує час…
У музиці чернінь…
на ледь відчутній сту;пнем гамі!
Так ми – в душі –
бійці, кажу, із вами…
 
Мало борців!   і
глас у них – напів…
Я б приступив, люди, до вас –
з виблискуючим лезом!
Якби ви вчули херувимський спів! –
Ви б мені в ви;шеньках
заговорили всі Поезією…

І – дав Бог сили б –
всі лиш поетами ходили б!

суцвіттями з сердець
заговорили б…
І – ось-ось-ось – не замигали б!
як навіки:
Бо ще в надії ви?
Що ж ви прозуєте, каліки!

«Іменем соціалістичної республіки –
руки за голову!»
«Іменем капіталістореспублікмови –
руки на голову!»
Вибачаюсь: може, за шию?
Ви, земноопилачені, це я –
Шевчук:
ви ледь не що –
я вас такими і прошию…


Мені вже все одно – з кого й чого
почати:
старий був хто – новий
підстаркува;тий – новий
старенькі – нові!
Це – на всьому лишаю
 однаково Божу печатку!
Нагопу;зоньки
всі ж неживі
й півживі.
«Диви, думали:
заблаженствувати на дачі –
Дак звідки
небо – взявся чоловік!..»

     А як же віти
     на бемо;ль-дощі?
     як ще розхри;став
     лестний вітер…
     люблю! – і сонце
     люблять
     з вод підня;ті віти!!
      любове до Любові поспіши,
      пиши любове –
      ще й спіши!
      звучіть поети до Небес в вірші!
      всі в серці вічні –
      Вічність…

2

Як не дивно, залишились науковці.
В площинах.
Перетинаючими – ремствують –
в житло;,
що Отче єсть.

Але ж не так було!
Тепер збринди;лось – в с е
в потопній ковці…
 
Дух видихнувсь, чи смисл,
в упалому творінні…
І дрібноговорінь – як маку на черіні!..

Я
виростаю
у Тобі –
Хто переміг все зло…
Виймаюсь з дольних:
Те збулось
в мені –
чого тут не було.
Дух простору, в просто;рість –
Ти врятував ! –
У всі боки
і на всі сторони!

Коли Владичиці умиротворююча сила,
Красу дому небес,
все притінивши, привідкрила…
в мить…

Дім самосяючих світлом камінь…

Та це…
– Ти мене любиш?
Я? О так! Амінь.
Як я пишу до цих пір про земне??
За це одне – і мало вбити вже мене!!

Що підніма над сьогоденням?
Христа щонайсвітлішеє
натхнення…
 В ямищі все… Нікого і ніде!
О ні, на голові
до Неба не дійдеш…

Небо то – пробивного жде…
і жде.

Ба, ще не вздріли –
куди оце зайшли…
Такі тепер – орли…

Оце з Христом, прелютії,–
ви – Лютерові… дорозправитеся гарно!
Ти, Гельдерлін – псих,
а Кафка – жид,
всім заважаєте – от: до лікарні…
А Уільям – земля,
скористано,
бо з земноінтелекту…
До ями всім!
Тепер небес далекість?
Культур? Не бачимо!
Нема більш… не
Видите? – нема
Пітьма
Пітьма!
На вас і дивляться –
тож паростків без променів –
нема…

Окабельо;вані!
і у гробах пласких
удобоя;дні ,
без сердець! –
 
Якийсь кишмиш –
І миші з голів! –
й в голови –
і миші, й миші, й миші…
Бог! – Бог вас темносірих ви;трусить!

Ким?
Сильними духом – Він –
даремно правду пише?

      Вже сонце сідає
      моє серце впадає
      в найглибшу глибінь:
      Над землею – чи крик, чи заспівує
      тінь!
      Твоє ж серце не спить:
      одно
      взнав,
      тебе праведно люблять
      Коли ніч –закопи;лює губи
      на губи

3

Одне:
Що ви сказали б про малих,
оцих –
в бурі на кораблі,
як став він потопати?

Все ж ні молитись, щоб хоч вітер–
стих, затих…
ані вичерпувати воду
й діри затуляти…
 
На! – поховались
й в дурня давай підкида;ти…
дивитись  розважальнії квадрати…
аплодувати,
бити слуг, що тверезіли – на остаток…
 – Та корабель дурних
і трохи ненормальних!!

Це правда.
Подивімся у вікно:
ось він – ця всезагальність…

Друге, дивіться!
Що ви вчинили б, якби взнали:

ваш васа;л
сховав й лишив сина Царя,
вас, царських ще й святих начал?

Почав, замість висот,
вас волочить по бур’янах,
під сонцем сірою товче;ю годував,
нахильці каламуттю, як з газет, все ниць…
і напував, й волік, до «повелителів сліпих» –
«багатих», з носами-гудзями й облупленням зірниць…
щовечора – в диполь менталу й
стать-клоаки –
мов від морозу…
 
Таке, бач, серце – й в нім Огонь!
Васал? –
Не знаєте?
Та це ваш розум.


А ці, релігії,– ого! Все родові,
природні, підготовчі…
– Ми вірим в Бога,– кажуть,–
але більше то;вчі, більш
дайте товчі!!


А слово Боже – Бог –
пуска!
У строгій, дуже строгій правді!!!
І б’ють мене… А божа мова –
це не бзик –
тривка;!

І знов без шкір, й кров від ривка!
І я зчепивсь – і от із Космосу
аж на п’яти материках! кровавлю –
всіх ! – і –
бачите! – як ції раді…

Небесний Отче, милосердний й всім  –
розлогий…
Як розпрощаюсь я тут?
по-гуса;рськи?
Самоучителі-аристократи собі миють
товчю ноги:
Ти, проте, ждеш синів заблуканих
і царських…
 
Й індуси дуже витончені…
Боже, де я? –
й китайці, що неп’яні, й мелома;ни,
й кров’ю закриті іудеї,
буддисти й мусульмани,
який це нині у нас день?

О! – всі аж швидко – в голові!

«А де ж є ум? У голові!»
Майбутні християни, всі праві!
У Небі ум!
Христос – Логос – у серці!
А ви як відображення – у голові!
Здогадуєтесь, які ви
похмуро й специфічно всі праві…