Iван Вазов. Прикрасив столицю

Іван Вазов
ПРИКРАСИВ СТОЛИЦЮ


Усяк, хто знав його за два роки, пам’ятає пана Бучинського зовсім іншою людиною: легкою, приємною і веселою, завжди в доброму гуморі, що заразливо діяв на оточення. Тоді він шукав товариства, яке в свою чергу виявляло до нього інтерес; цікавився усіма міськими новинами і загальними питаннями, і найкращими харчівнями, і політикою, і долею Бісмарка, і навіть літературою...

Нині пан Бучинський — це дещо зовсім протилежне. Він не той, хто був донедавна... Ходить, схиливши голову долі, весь час замислений, весь час зосереджений, наче під тягарем якогось таємного нищівного клопоту. Усмішка збігла з його лиця, радість не знаходила собі місця в його серці — вона там чужинка, — в тому серці тепер кублиться хробак якоїсь віковічної муки. Ні в суспільстві, ні в каварнях, ні в парках — ніде не промайне. Спустіли без пана Бучинського усі місця розваг. Політика викликає в ньому огиду; а загалом — і цілий світ! А література? Боже мій! Він повертає назад усі журнали і вісники, що редакції, висловлюючи йому шану, надсилають за старою звичкою. Не до вісників тепер пану Бучинському.

Що лишилося у цього колишнього приятеля на світі і у житті? Що то за ворожий демон відсторонює його від них? Чом він має такий нещасний вигляд?

Дехто з тих, що судять поверхово, кажуть, що пан Бучинський став жертвою іпохондрії.

Інші запевняють — тайні хатні біди...

Інши — думають по-інакшому.

Інші — то й зовсім з цього приводу нічого не думають, бо їх не цікавить пан Бучинський.

А направді все дуже просто.

Пан Бучинський має... має... — добре, насмілюсь сказати про це — має нову хату на три яруси, або триповерхову, як скажуть по-вченому софійці.

Нова хата на три поверхи — ось де відповідь на загадку.

І погляньте, як його хилить до землі, не тому хіба, що над ним тяжіють три поверхи?

І нині він, дивлячись на свій дім, гадає собі:

— В землі, що під цим будинком, в цих мурах, у сводах, в кімнатах, у покриву зарив я здоров’я, і майно, і спокій. І відтоді, як став господарем цього будинку, всі радощі світовні покинули мене, і моє життя наповнилося замість них полицями, непомірними боргами, термінами, візитами до банку, заставами, актами, нотаріусами; поправками; боротьбою з небесними дощами, снігами й ураганами, боротьбою з підземними софійськими водами, що від них у льохах постають озера, в яких тобі хочеться втопитися; негідними наймачами, купою податків: державних, міських, окружних, училищних, залізничних, водяних, сміттєвих, і з жовтими і червоними папірцями, що мені приносять митарі, з повістками і тяганиною з фахівцями за ці два роки — і весь цей потік безглуздя нагромадився на моє життя, бо одного дня пан Бучинський зажадав прикрасити столицю!

І цей будинок, замість радувати мене, став мені огидний і потворний, наче саркофаг, в якому заточений мій душевний світ.
 
*
 
Одного дня містяни і кафе, і вулиці, і вісники побачили знов пана Бучинського; і пан Бучинський знову був ясний і щасливий, як і раніше. На питання приголомшених приятелів відповідав лукаво-ухилено, наче відтинав добрячий шмат коприштинської луканки*:

— Не жити ж із Старою планиною**, чи не так?

І як це диво могло статися? Як спромігся пан Бучинський подолати усі ті негаразди? Чи звик до них? Чи філософськи змирився із своїм становищем? Або що?

Ні, пан Бучинський вчинив найкраще з усього.

Він продав хату!

І головно, вдало: він узяв майже половину від ціни, за яку купував сам.

І тепер у пана Бучинського нема ані клопоту, ані боргу.

Правда, він ще ходить трохи нахилений до землі.

Бо хребет йому був переламаний під ваготою трьох поверхів!


* луканка — вид сирокопченої ковбаси;
** Стара планина — гірський масив в Болгарії

 
(переклад з болгарської — Любов Цай)

***

Иван Вазов
УКРАСИЛ СТОЛИЦАТА


Всеки, който го познаваше преди две години, помни как беше съвсем други човек господин Бучински: лек, приятен и весел, винаги в добро разположение на духа, което имаше заразително действие въз другите. Той търсеше тогава обществото, което също го търсеше; интересуваха го всичките новини градски и всичките общи въпроси, и най-добрите мезелици, и политиката, и съдбата на Бисмарка, и даже литературата...

Сега вече господин Бучински е съвсем противното. Той не е оня, който беше... Навел е глава към земята, с; замислен, с; съсредоточен, с; под товара на някоя тайна съкрушителна грижа. Нему ще остане света!... Усмивката бягала от лицето му, радостта не намира почва в сърцето му — тя е там чужденка, — дето се гнезди червеят на някоя вековечна мъка. Ни в общество вече, ни в кафенета, ни в градини няма да се мерне. Овдовели са от господина Бучински разтушните места. Политиката му вдъхва отвращение; сякаш — и всичкият свят! А литературата? Боже мой! Той повръща назад всичките списания и вестници, които, по стар навик, редакциите му правят чест да му изпращат. Не му е до вестници на Бучински.


Какво има тоя бивши приятел на света и на живота? Какъв враждебен демон го отстранява от тях? Защо има вид толкова нещастен?

Оние, които съдят повърхно, казват, че господин Бучински е жертва на някаква ипохондрия.

Други уверяват — тайни домашни беди...

Други — мислят друго.

Други — пък нищо не мислят, защото се не интересуват за господина Бучински.

А работата е съвършено проста.

Господин Бучински има... има... — нека да кажа смело — има нова къща на три ката, или триетажна, както се изразяват учено софиянците.

Нова къща на три ката — ето разрешението на загадката.

И погледнете, както е приведен към земята, не личи ли, че тежи на гърба му товарът на три ката?

И гледа той днес своята къща, и си дума:

— В земята, под тая къща, и в зидовете й, и в сводовете й, и в стаите й, и в покрива й зарових и здраве, и имане, и спокойствие. И откак станах стопанин на тая къща, всичките радости световни ме напуснаха и животът ми се напълни, вместо тях, с полици, с дългове неизплатими, срокове, визити на банката, залози, актове, нотариуси; с поправки, доправки, преправки, изправки, разправки; с борба с небесните дъждове и снегове и урагани, с борба с подземните софийски води, които правят в избите ми езера, дето ти дохажда изкушение да се удавиш; и с калпави наематели, и с чудо даждия: държавни, градски, окръжни, училищни, железнични, водяни, боклучави, и с жълти и чървени хартийки, що ми носят бирници, и с призовки и съдби с майстори от две години насам — и всичкият тоя потоп от безобразия се струпа върху моя живот, защото един ден господин Бучински пожелал да украси столицата!

И тая къща, вместо да ме радва, ми е умразна и ужасна като един саркофаг, в който е закопан моят душевен мир.
 
*
 
Но един ден гражданите и кафенетата, и улиците, и вестниците видяха пак господин Бучински; и господин Бучински беше пак ясен и щастлив, както напред. На въпросите на слисаните си приятели той отговаряше лукаво-ухилено, като отсичаше един голям резен коприщенска луканка:

— Няма да живея със Стара планина, я?

Но как стана това чудо? Сполучи най-после да победи всичките мъчнотии господин Бучински? Или им привикна? Или се примири философски с положението си? Или що?

Не, господин Бучински направи още по-добре от всичките тие.

Той продаде къщата!

И главно, сполучно: той зема почти половината от цената, колкото му струваше.

И сега господин Бучински няма вече ни грижа, ни дълг.

Истина, той още ходи малко наведеничък към земята.

Гръбнакът му беше пречупен завсегда от тежестта на трите ката!