***

Вона дивилась у вікно,
затуманене вечірнім сонцем.
Його тінь блукала між трав,
Витанцьовуючи...
Наче той безкрилий безпомічний  птах,
що прагне й не може літати.
Так смішно рвався у небо і падав ниць…
Так смішно і боляче...
Боже, прости нас всіх...
І той дикий танець повний відчаю,
судомними рухами до зірок і сонця -
так танцює людина, в якій говорить ніжність,
Ніким не відкрита, не віддана
І не прощена.
Танцює, збиваючи роси грудьми,
червоними бризками на кульбабках
пише молитву
В ній прохання пробачити  і право любити
Танець птаха,
танець солдата,
який повернувся з війни...
Зачинене вікно...
Скрапує тихо...
І безголосо кричить лебідкою..
Осип його, яблуне, незайманим снігом
Огорни його в білу хустку і сип…сип...
Приснись йому казкою, зимовим зоряним дивом,
Впади білою заметіллю серед весни
І прости...
Висповідай і відпусти його.
Відпусти...
А їй не замолити душу свою
Ніколи..
А всміхатися дітям і світанковим голубам,
коли душа розіп’ята сонцем і місяцем,
сином втраченим і сином незнайденим,
вбитим і обезкриленим сином…
Вона дивиться як танцює незграбний птах
і шепоче самими губами:
«Почекай, ми скоро зустрінемось...
Почекай,
Почекай..
І прости
Мене…
Я  за тебе каятимусь перед Богом, світом і ним».
За її спиною плакала жива фотографія –
її другий втрачений син…