Жовтi жоржини. Василина Иванина

                http://www.stihi.ru/2017/07/26/10155

Тих городок мой горный.
Горы в тумане грустны.
Август. Дождит… Покорно
Мокнут в сквере кусты.
Все мы друг с другом знакомы,
И половина – на «ты».
До магазина от дома
Четверть часа ходьбы.
Тайн и совсем не бывает,
Все тут у всех на виду.
Каждый про каждого знает -
Радости их и беду.
Здесь, в городке  заштатном,
Не до романов крутых.
Женщины наши статны,
Тихи мужчины при них.
Ноет моё сердечко,
В нём любопытства пыл:
Желтых цветов на крылечко,
Кто-то букет положил?

Было такое, было
Август за августом плыл,
Как и теперь, дождило,
Кто-то цветы приносил…
Кто? – до сих пор не знаю.
И не понятно, а жаль,
Что те цветы означали -
Радость в них, или печаль?..
Доченька, дом и работа -
Так день за днём проходил.
Не отзывался он - тот, кто
В дар георгины носил.
Может, ему не хватило
Веры в любовь навсегда.
Может, считал, что не мил он,
Эта любовь – беда…

Август… Опять георгинов
Жёлтых букет на крыльце.
Прошлое сразу отринув,
Не изменюсь в лице…
Чуть отслонив занавеску,
Вижу ответ на вопрос -
То паренек наш  местный,
Дочке цветы принёс…

Оригинал

В тихім гірськім містечку
Серпень сипле дощі…
Тьмяні вершини в тумані,
Мокнуть у сквері кущі.
Тут кожен із кожним знайомий
І половина – на «ти»,
До магазину чи школи
Чверть години іти.
Тут таємниць не буває –
Все у всіх на виду,
Кожен про кожного знає,
Про радість чужу чи біду.
У провінційнім містечку
Не до романів гучних,
Пані пливуть статечно,
Панове мовчать при них.
В мене ж на серці скалка –
Поміж буденних справ
Хтось мені зранку на ганку
Жовті жоржини клав.
Хто – й по сьогодні не знаю,
Лиш затамую жаль:
Що в тих квітах озвалось,
Радість чиясь чи печаль?..
Доня, хата, робота,
У круговерті справ…
Не озивається  той, хто
Жоржини на ганок клав.
Мабуть, йому забракло
Віри, що це – назавжди.
А чи вважав, що кохання
Нас призведе до біди...
О незнайомцю, хто ти?
Серпень за серпнем, дощі…
Звичні щоденні турботи,
Тільки скалка в душі.
Тихо відслоню фіранку,
І наяву, а не в сні,
Жовті жоржини на ганку
Донечці – не мені…

Фото Василины Иваниной.