Щось згадалося мен...

Коли я була ще маленькою, наша старенька хата, де я народилася,
була під солом’яною стріхою… Щось згадалося мені…

Уквітчалась калиною хата,
Що росою блищала на сонці…
Розмарин і «духмяная « м’ята
У вазонах стоять на віконці.

Десь-колись горобці пролітали
Й майстрували кубельця у стрісі,
Де димар, голуби походжали,
Десь зозуля кувала у лісі…

От і долю мені накувала,
Що злетіла розкриленим птахом…
Мої думи в клубок сповивала,
Йти гукала незвіданим шляхом.

Я пішла… Що ж той шлях напророчить?..
Може, стріну жагуче кохання?..
Мою суть сподіваннями точить
Перехресть і стежок всіх зібрання.

А бувало, що йшла манівцями
Через темряву і буревії…
Доля зводила ролі з гравцями,
Аж злітали сполохані вії…

Все в житті довелося прожити,
Та зі мною був поряд Всевишній,
Лише Він має право судити –
Мій теперішній гріх і колишній.

Чи впаду, а чи, може, злечу я,
Все записано в Книзі Життєвій…
Я шепчу, на вустах «алилуя»
Завмирає на хвилі серпневій…

Лідія Вовк
9.08. 2017,  10-42