Лина Костенко. Веер мадам Полетики

Идалия Полетика,
прославилась ведь бабонька,
тем, что травила гения, от скуки, просто так.
Теперь в музеях Пушкина
со стен глазами хлопает,
за веером скрывается, когда экскурсовод
нет-нет да скажет: - Вот она, та самая дама светская,
что гения травила. Негодница, она
отравы жменьку всыпала, поклёпы где варилися,
и есть в его погибели и её вина.

Куда ж теперь ей деться-то? Бессмертье вещь без выхода,
Все взгляды останавливают на ней, на ней, на ней!
А что, мадам Полетика? Позиция не выгодна.
Теперь сиди-ка в рамочке, прилюдно и красней.

Он щедрый, незлопамятный, тебя вывел из никчемности!
Без него б, убитого, ну кем бы ты была?
А так хоть все распутывают по узелку, по ниточке,
уж сотню лет распутывают всё, что ты плела.

У Дантеса были крылышки - блестящие эполетики,
Он прыгал, извивалась ты - пижон как и змея.
Оно, конечно, будучи супругою Полетика,
годилось бы оставить достойнее дела.

Идалия, красавица, и очи с поволокою,
дитя разврата графского, рождённое без венца.
Как вы травили гения! Безжалостно, толокою.
Что же теперь ты веером прикрыла пол-лица?

Идалия, соучастница, ну как твоё участие?
Откуда взялся веер, иначе бы так не было.
Затем ли ты прикрылась-то,чтоб совесть не замучила,
Чтоб люди не увидели раздвоенного жала?

А нужно было думать, цари, Дантессы, Дубельты,
Идалия Полетика, все на одну то масть!
Небезопасно это - гения травить-то,
В бессмертии по-страшному он сможет вам воздать.

Оригинал:

Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та й скаже: — Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В Дантеса були крильця — сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася — як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетика,
годилось би залишити достойніше ім'я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно — генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.