Праздник порхающего мотылька

Глашатай               
(поэтические философемы, реплики, эссе)

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.

У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
"Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить."

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Иван Яковлевич Франко (1856-1916) - украинский писатель, поэт, учёный, публицист и деятель революционного социалистического движения в королевстве Галиции и Лодомерии.


Праздник порхающего мотылька
(Бытие и мы.               
Исповедь заменить нечем!)

02.07.2016

Судьба и свобода не постарели,
Они как девчонки – их любят века.
Меланхолический Макиавелли
И праздник порхающего мотылька.
И скромная жизнь под грузом венка.

***

Дегуманизация – это апогей
Идиотизации молодых людей.
Дегуманизация – это профанация
Тьма, жизнь в тупике
Это  предсказание – по мертвой руке.

***
05.07.2016

Родной Союз – тебя у нас украли
Буржуй, чиновник, сплетник и торгаш.
Мир развивается теперь не по спирали,
Он стал заложником продаж и краж.

Очередной шедевр написан кровью,
Что льется из груди Матросова…

30.07.2017

Резюме:

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.


Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров'ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

Иван Яковлевич Франко (1856-1916)

Постскриптум:

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

«Каменяры»
1878

Иван Яковлевич Франко (1856-1916)

С уважением! Искренне благодарный вам -
Доктор философских наук Юрий Петров