Хтось казав, що не пишеться, клявся: я більше – ні слова...
Хтось вважав, що поезія – зустрічі без зобов’язань.
Але потім тягнув із кишені нотатника знову.
Щось писав і наспівував пошепки: «Але ж я красень!..»
А поезія, справді, – не подружка і не дружина.
Не покличеш натхнення ні окриком, ні через «маєш».
А натхнення ніколи, нікому, нічого не винне.
І коли воно прийде, в житті наперед не вгадаєш.
І виходять рядки проти ночі, уранці, опівдні:
Поетичне натхнення – не нами заварене зілля.
А вдаються слова і рядочки – які ж вони рідні...
І прощаєш віршам будь-яке поетичне свавілля...
................................................
Світлана Давиденко
Хтось казав, що не пишеться, клявся
© Copyright: Миклош Форма, 2017
Свидетельство о публикации №117072809689
Свидетельство о публикации №117072809689
Рецензии