Три леза...
Нікому.
Ніколи.
Нічого.
Не мріяв про зорі в прозорих миттєвостях дня.
Я йшов би...
Та вітер завіяв дорогу...
І мертвий "фольксваген" не мо замінити коня.
Сіль неба...
Розсипана знов по підлозі...
Старий не добіг до пательні, піймавши корча.
Бажання ще є, та зновитись не в змозі,
він тихо шепоче про світ на засмазі плеча.
Не плачу...
От просто не плачу!
Не треба.
В глибинах фантазій долоні той всесвіт трима,
а я розчиняюсь у клаптиках неба,
де доля писала, що прозу владнає сама.
Стежини...
Ледь-ледь поміж нами помітні,
вони не приводять, а тихо сплітають серця,
загублені в ритмі своїм заповітнім,
в якому людині немає початку й кінця...
А так би - полями!..
Чи морем...
Чи птахом...
Він вдосвіта зможе, а після й образа мине...
Творець?
Одинак?
Колоритний невдаха?..
Не так вже й важливо, аби лиш торкнувся мене.
Дотик
© Copyright: Александр Ноцкий, 2017
Свидетельство о публикации №117072302272
Свидетельство о публикации №117072302272
Рецензии
