Жила на світі жіночка одна,
Звичайна, ні весела, ні сумна:
То на світанку сонцю усміхалась,
То зі сльозми о півночі ховалась.
Як звали жіночку? Не знаю, не питайте.
Імення будь-яке сердешній дайте.
Бо хто вона і звідки - не важливо,
І все одно, чи молода, чи сива,
Чи одинока, чи живе в родині,
Чи років п"ятдесят тому, чи нині...
Чому про жінку ту розмову завела?
Тому, що ким би ця панянка не була -
Прошу, любіть її як матір чи дружину,
І за негоди, і у світлу днину.
Жіночу її душу бережіть,
Бо та душа черствіє, як болить;
Бо від образ вогонь в душі згасає,
Байдужість душу до півсмерті крає...
Вона, насправді, слабша, ніж здається,
Бо за близьких її серденько рветься,
Бо без турботи геть вона марніє
І вже не посміхається, не мріє.
Насправді, треба зовсім мало,
Щоб в тої жіночки душа співала!
Жила на свiтi жiночка одна
© Copyright: Петренко Ольга, 2017
Свидетельство о публикации №117071908023
Свидетельство о публикации №117071908023
Рецензии