Уривки з книги-поеми Цар духу

Уривки з книги-поеми «Цар духу»:

«Отверзлась вод пустеля;
од розпуки
Жахна веселість на серці
жаріє —
Огненний птах незрозуміло піє,
Але які іскристі звуки!
На горах — битва! По низинах скло
Рідке: де ясне — тягне вогнебожевіллям
На гори, й стіни, й крила;
темне ж тло —
Підштовхує і лізе слідом, тліє.

Інших нема у кратері — гори!
Там в іскрах — цар ти або полонений,
І — блискавки понад киплячим морем,
Коли в напруженні нелюдськім сам гориш —
Дерешся із землі, дерешся в небо —
Бог-Слово блискавкою
пробиває серце! —
Мізерна ця Земля! Побіля серця!

Нагнувшись — долам не передаси,
Лиш сонцем світишся.
Густіша час.
Чорніша Сонця траур.
Й того, чим кида в вир небесне дно
І безпричинним й нез’ясненним хвилюванням,
Де всяким сміттям губиться воно,
Що незумисно знайдене, — як мало
Вже його сяє на решетах аур!..
Ох і гадюк кругом на людях!

Звір вивихнувсь — і небо, і земля,—
Сліпонімий вже кличе вправить вивих,
Та краще б я не повертався звідтіля,
Де геній мій... йому немає звивин,
Він байдуже, прекрасно — і без ліні
Земної — дивиться смертельний танок тіней,
Мов крутить листям: йде страшна зима.

Дух незглибиме серце моє носить
Понад кипінням і в кипіння просить:
Встань, хто на серці, і навіки й прісно!
Ох, душать мене, смердно мені, тісно!

Що це за серце, що вселя радісний жах?
Я вийшов з себе,— де моя межа?
О, спрага духу жнить мене яка!
Співай мене, мій вітре, в колі смерті,
Душа веде до вищих дотикань
Перед нічим не псованим безсмертям.

О, радосте! — Незайманість в устах.
О, цвіт і звук! — І ждете тут кого ви?
Нащо мій геній юним богом став?
Темниця — твердь; богів різьбить лиш Слово.

...Де бачив ти мудрих людей? То є гіпноз.»


«Спитав би хто себе: чи часто хочеться йому
Поринуть в вічність, в потік духу й думи?
Там око серця бачить землю й небо:
Воно — немов сп’янілий чоловічок,
Що витанцьовує на торжищі у доль,—
Безсмертя в серці — і горя юдоль.
Що бачим ми?
Що бачим ми?!

Що вище пожирається в нас нижчим:
І як потрібно захмеліти, щоб не вмерти!!
...П’ють кров із серця, п’ють і дух.
Агов!
Гей, музиканти! Гей, ви, музиканти!
 
А — ніч.—
Самі одні.
Геть світло відділилося од тьми.
Одні лиш ми, як світлячки, як зорі.—
Підступить ближче — або ангелом стаєш,
Або помри. Й найтяжче серцю,
Що малесеньке якраз і щире,
Що, бідне, прив’язалось до землі...

І що той космос, якщо хочуть вбити —
Найменшеньке дитя...
цього не знати —
Не знать нічого в серці людськім...

Природа сліпне, аби бачить ним.
І ось кришталик цей летить —
А світ летить, щоби його розбить,
Кричить: «Розбите в музику — в музиці буде жить!»

Нехай живе, що буде вбите! —
Тут час обносить чашу учти,
Де тріумфує п’яний канібал:
за серце!

За людське! За безстрашне!
Що дивиться
В малосумісні очі двох ворогуючих убивць —
Матері й батька!!! Землі й неба.
Всіх цих людей.

За право серця!
За право жити й право вмерти,
Коли засліплий розум наш заглушить його!

За право серця вислизнути з рук
Всіх дурнів, аби не зловили й не поїли
Таємну музику, що вічно лиш одній душі належить...

Бо найпотрібніше — серце — нікому не потрібне.
Найблагородніше — уб’ють.
Найтяжче — океан-душі, бо перехлюпується,
А її не вмістять тут, на Землі, а
 т а м — все інше.

А бідне серце все приймає так, як є.
А як зупиниться — світ перестане
Ворогувати лиш на мить... материки
Ворушаться, йдуть душі одігріти
На вогнищі, що відліта.

Ніхто не знає, що є серце.
А все-таки, воно єдине бачить
І миротворить музику стихій.»


«Ловець я з острова: вогнем годую
У воді; ех, сірі!
А пара б із вас вийшла!
Світ закипа, бульки ідуть —
Повісять багатьох на гіллях неба
За їхні ж генії. Поети — й ті
Не знають хід таємний.
Вод потвора
Все вирина обличчям — й лиже,
Лиже цей материк,
ще острів волі,—
Що над ним майорить геній,
де стає легко
На серці й на душі: так швидко
Розверта проти вчорашнього.

Не бачите?
Се треба око духу —
вже нелюдське
У строгості.
У нім великий спокій і
безмежна ясність:
Се убива страх смерті,
який котить
Все ваше колесо життів.
Я — око в урагані.

Безсмертя хочете —
так славте дух.»

(1992)