Крапка з комою

Світає...
Навіяло вітром липневим
піску із Єгипту...
Десь поруч - скарби.
І я, мов примара Адама для Єви,
стою у невпинному русі юрби...
Шукаю?
Шукаю...
Незнаного досі.
Мандрую роками по крапкам книжок...
І час невгамовний фарбує волосся
за кожний до себе не зроблений крок.
Тримався, тримався...
Стояв непохитно,
сплітаючи світло у вихори рим...
Ти знаєш, це серце колись же розквітне!..
Розквітне...щоб стати умовою гри.
А далі - лиш вдача і темні печери
людської любові до світлих забав...
Не бійся!
Я знаю прохід в атмосферу,
де перший колись за останнього грав...
На небо...
Та що ж за спасіння в тій втечі?!..
Утримати вічність в змарнілих руках
я точно не зможу!
Розпатланий вечір,
лоскоче життя на пустих сторінках...
А я...
Я не знаю, чи чую...
Чи бачу...
Щось щире торкнулось душі без причин.
І Він, розчарований, знову заплаче,
шепочучи свому нащадку:
- Мовчи...
Я знав, що не втримаю душу в долонях
своєї розради...
Як хочеш - тікай.
А я почекаю, мов дух безсторонній
на стежці, що в'ється між пеклами в рай...
Дослухав...
Стомився...
Завмер на хвилину...
Торкнувся екрану...
Відчув небеса...
Величний, прийми заблукавшого сина!..
Прийми!..
Ніби все це накоїв Ти сам...