Як на вершинах дух знесиливсь...

Як на вершинах дух знесиливсь,
І я вже тихий,
що й тихіш сердечних рук,
І вже весь світ мені не милий, —
Прийди!! — і серце обніми, й дай сили...
Сяйне — сердець таємний перегук.

Намітила це раз:
ще — на Памірі.
Герой лежав без сил на спині —
На рюкзаку, як друзі; кола сині
В різних місцях змагались
з правом віри...
І мертва білість занебесної місци;ни...
Як перехід: або туди – або сюди.

І — треба сили натопить з снігу води.
І двоє встали і пішли...
мов повело, щоб в «ложці»
там готову начерпа;ти...
Уважно. Помагала Божа Мати.
Поставить... кип’яток наготувати...
Зроби;ть два кроки — му;ка...
дух без кисню надважкий...
Й давним-давно не загорялись сірники...
Дівчат — дванадцять. Відновлення —
менш половини.

Попереду ж — участки із лавинами...

А в долинах — чим хто пригнічений?
Хто нас
так вірно
із терпінням розмічає,
чи зустрічає?
Ніхто,
ніхто
так більше не відпоїть
друзів чаєм,
в долині...
Коли йде смерть —
то друзі лічені.


І хто тут так відноситься
до чаю, в пригніченні,
воістину, що Божого для кожного,
як до спасіння?
Мабуть, Любов найвища, — Мати Божа!..
Це я пізнав, я практик.
Дав Бог — пізнати.

Коли от тихий,
і прошусь до тихих рук,
І на вершинах дух знесиливсь,
І білий світ мені тоді не милий,
Величніша півоній, що в любові,
Цнотливіша лілей.
І несподівана троянда поверх крові.
Бо можеш — будь-якою, і будь-як,
бо я — вражаючий будяк...

Прийди!
і серце обніми й дай сили.
Крила! й тепло незримих рук
Вершинам —
           цей таємний перегук...