З Цар Духу - вил т душ

             
              Поет
....................................
Мене не хвалять: ще нічого не зробив
Погано. Отож, Боже помагай.
...Одного разу... я лиш про одне...
В місяці квітні, в дев’яностім році,
Розбились київські найкращі льотчики,
На смерть, з розривом у десятки днів...

От... Ігор Протченко... вслід — Валері Француз...
Ти знаєш, що я майстер політати,
Проте весь був в одній літературі,
Тут — як дзвінок: «Вечірній Київ»... друзі...
Словом, хто друзів-льотчиків втрачав...
Ця атмосфера потім ніби стихла...

Чекай, я від’єднаюся від струмів,
Негоже турбувати чисті душі.
Боже, якби-то людям делікатність...
Не дай Бог свиням крила...
...І ось через два тижні мене, знаю,
Покликали, я полетів  туди.
 
Не дай Бог, щоб без викликів літали.
Це вам не пекло, там — початок раю,
Туди тільки дозрілих викликають.
Ех, люди, люди... От, настройся строго.
...Я вилетів пречистої пори вночі —
І темні сфери пролетів стрілою,
Свідомість розпустилася, мов квітка,
На висоті великій над землею —
І зразу — воля, легкість, радість, радість,
Всевидіння, любов до всього світу,
Точно: без шкіри — й виціловує тебе
Весь океан космічної любові!!

Все напряму відразу видно й чутно,
Куди не глянеш, і всю землю чути,
І все — як музика свободи у тобі,
Що хоч роби! – Тільки подумай.

Але лечу, і плину вище й вище,
І входжу в шар стихій ясно-барвистий,
Немов північне сяйво, що міниться,
 Тільки у тисячі разів ще яскравіше.
(Немає на Землі ні барв, ні слів,
Щоб передати музику рухому,
Немов би різноколірний туман розширюється,
Грає, грає, грає, й від зосередження душі
Стає все іншим, і обволікає, й ніби провалюємось
У красу сліпучу, що все захоплює, манить,—
Так, ніби колір переходить в простір).

Але лечу, і плину вище й вище
(Дух чує, вгору йде чи вниз з душею),
І ось я миттю над великою рікою —
Безкрайньою, новою, неземною;
А тут — величність, спокій, урочистість.
Ще вище й вище,— й несказанна радість,
І чистота, і райський дух відчутний,
І ось попереду і нижче мене враз
З’являється... ну... яйцевидна сутність
Слабенького сріблястого кольору,
Немовби ледь фосфоресцірує спереду,
Де особливо її добре видно.

«Я — Анатоль»,— прямо у собі чую,
І зразу розумію: це душа,
Це вона тут, аби мене зустріти.

Як легко і велично ми пливли!
І ось попереду внизу, понад рікою,
Бачим іще одну, чи дві,
І ми їх чуєм, і вони нас чують,
Немов купаються: все — нез’ясненне свято,
Ні краю в ньому, ні часу нема.

І думка Анатоля: «Скажи нашим,
Нехай не дуже побиваються за нами,
Бо нам тут добре». Мить — і відлетів.
 
І у мені знання, що час вертатись,
Скінчилося, пора на землю, в тіло.
А повертатися, як завжди, не хотілось.
Вернувся — вмить. А не хотілось...
О як не хочеться вертатись в грубе тіло!
Немов в колоду!! Все усвідомлюєш, все, все..

 
Миттєвість знань: наскільки витончитись треба!..
Усе загрублюється тілом в тьму разів...


...На другий день своєму учню розказав —
Авраменку, котрий на Данченко-молодшій
Одружений, тобто обом. Кажу:
«Не знаю тільки, чого — Анатоль.»

Він каже: «А ти що, хіба не знаєш?
Днів кілька, як ми поховали Клима:
В Москві, з напарником — розбивсь».

Так, Анатоль пішов
Вслід за Французом. Ну, хто далі?
Я всім його слова сказав —
І зупинилися запої і таблетки,
Немов зняло рукою.

...Що з тобою?..
Тепер скажи: нащо всі перелякані оці,
Як ти там був і знаєш?