Лiна Костенко. 6. Затiнок

                Затінок, сутінок, день золотий.
                Плачуть і моляться білі троянди.
                Може це я, або хто, або ти
                Ось там сидить у куточку веранди.

                Може, він плаче, а може, він жде –
                Кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
                Може, він встане, чолом припаде,
                Там, на веранді, чолом до одвірка.

                Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
                Світку мій білий, яке тут роздолля!
                Смуток нащадків – як танець бджоли,
                Танець бджоли до безсмертного поля.

                Може, це вже через тисячу літ –
                Я і не я вже, розбуджена в генах,
                Тут на землі я шукаю хоч слід
                Роду мого у плачах та легендах!

                Голос криниці, чого ж ти замовк?
                Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
                Вікна забиті, і висить замок –
                Ржава сережка над кігтиком клямки.

                Білий причілок оббила сльота.
                Хто там квилить у цій хаті ночами?
                Може, живе там сама самота,
                Соває пустку у піч рогачами.

                Може, це біль наш, а може, вина,
                Може, бальзам на занедбані душі –
                Спогад криниці і спогад вікна,
                Спогад стежини і дикої груші...

*

Тенями,  в сумерки,  днём золотым
Плачут и молятся  в  белом  розаны.
Может,  то  я,   или  кто,   или ты
Там вот сидит в уголочке веранды.

Может,  он плачет, а может,  он ждёт –
Звуки послышатся,  скрипнет калитка,
Может, привстанет  и лбом припадёт
К краю двери,  обождавшись с избытком.

Где  же  вы,  люди  из  жизней  былых?
Свете  мой  белый,  какое  раздолье!
Память  детей – это  танец  пчелы,
Танец пчелы  у   бессмертного  поля.

Может,  уже  через  тысячу  лет
Я и не я  уж,  в разбуженных  генах,
Здесь,  на земле, всё ищу  хоть бы  след
Рода родного  у  плачах,  в легендах.

Голос колодца,  ну, что  ты умолк?
Руки  шелковиц  объял  лютый холод…
Окна забиты,  на  двери замок
Ржавой   серёжкой висит над щеколдой.

Слякотью  сбоку  оббита  стена,
Кто  по ночам там скулит в этой хате?
То  сиротливость живёт там одна,
Пустошь гоняет  по печи ухватом.
         
Боль это наша,  а может, вина,
Может,  бальзам  на  уставшие  души –
Память колодца  и  память  окна,
Память тропинки  под  дикою  грушей.