Вітер в полі, море в солі,
Апріорі не у долі, нам запитувать ім'я,
Сонце сяє - обіймає,
На долоні - лінія життя.
Від буття до забуття, крізь сторінки небуття,
Ти, а я, лише слова, і мовчання, без вороття.
Знаєш, віриш,відчуваєш,
І зникаєш внікуди,
Спогади всі обриваєш, все подалі від біди,
І йти, далеко, може знаєш, чи забув: чого питаєш?
Не злітаєш - доламаєш, крила, які, ніби маєш,
Опускаєш руки низько, під ногами слякоть - слизько,
Подивись но, обернись но, а колись ти був так близько.
А від чого, сам не знаєш, все ламаєш і питаєш,
Обриваєш думки швидко, від них стає тобі так бридко,
І нелегко, і так рідко, розуміють люди хитко
Зважуються на це знову - хмуряться від злості брови,
Розуміють і недуже, може їм вже все байдуже,
І в калюжі знову бачиш, відображення себе, друже...
З незак нчених п сень байдужих...
© Copyright: Руслан Лукьяненко, 2017
Свидетельство о публикации №117062610527
Свидетельство о публикации №117062610527
Рецензии