З поеми Богослов

З поеми «Богословіє»:

    Усмішка повітряної людини

біля синього озера танцюю з метеликами
 учуся істини в прогрітого піску:
як переносить
весни дівочий крик
і любить всіх
і треба — стати в небі, щоб почути
себе ж — сей вільний глас:
ти музикою замітай сліди...

*

         Людина (виривається)

Ні слова!! пріч земне!!! поневіряння —
Пощезне все! Лиш трепет крил —
І дух дав мить низин останню —
І на очах завісу привідкрив.

О небо! — рину в тебе, рідне небо!!
 Нестерпно йде останній голос дів!
Я зголоднів. В мені нелюдська треба.
І що для нас обох скінчення днів!

Дай руку! Лізуть, ріжуть навіжені.
І ти хоч, ти хоч не впади згори —
В біль світотрусу! В біль святий, скажений!!
Коли я викричу твоєї вроди крик!!

*

        Злет Духа

враз розпросторююсь у небі
розпросторюю проміння
об твердь опершись проростаю
йду вгору
           довжусь
сніп світла колосистий
                іскромет

        Царство духа

хто там з богами врівень гнізда в’є
хто там запитує запитує своє
хто там обрізав пуповини злі
болотним маревам землі
хто там управив шмиги небесам хто там
хто там хто врешті є вже  там

хто врешті не заплаче сам
а тільки луни голосам
і голосам і голосам а тільки луни

           Вседух

В алмазі неба самосвітнім
Дух звільненням летів як світло
Звільнення світло
              ЛЕТІ НЕБ
як в алма
      ТЛОСАМОСВІТ
               нім

         Усмішка духа

Впізнані Духом —
життям є невпізнанні

         Спускання Духа

вертавсь
в пролом дзеркал
неземним воленням як розумом горнувсь
напилив сяйну позолоту
у світлий тон ступив
спустивсь по топлячому радість драговинню
                аж до людей

         Повітряна людина

щось дах розкрило...

         Людина

як сонце, що за Богом ходить пішки
так я збираю відбиваю усмішки
для багатьох невидимі
та невідомі

*

            Людина

Висоти!
Висоти!! Висоти!!!
ніжність зірних симфоній
пора записати
пора!
(усміхається)
я проковтнув
поправив вічності язик
млин меле далі те, що звик

Висоти!
Висоти!! Висоти!!!

(1993-94)