Небо

Небо*
Поема


                Перш, ніж побити мене і зорі,
                мої люди,
                подивіться: в небі
                білими кронами стоять
                і тягнуться вологі дерева

1

Не знала землі, добротою
сходила
тричі
зоря,
ось і зараз з площі вологу жадібно п’є...
Світу найважливіше знати тепер,
що зоря,
що я єсть.

Запам’ятаєте: трохи пройшло — і пішов,
і звіряв;
запамятаєте: зорі і площа.
Площа його і зоря.

Мені в людях, що в сірих відсічках —
як леза! — настала потреба. —
Що кров! Світ по-новому створивши,
як в свічах,
розміщую в небі.
Ви спізнились почути новий віфлеємський мій плач.
Пристосований в бруді —
не треба чіпати! —
 я ж то знаю, що я —
на всі часи Небодавач,
й небо буде таким, яким дати!

Я тремчу над ним,
більше нічого не буде:
небо, чуєте, небо — воно не захоче...
Давайте сміятись! я стану
учасником нуду,
котрий регоче!

Я згоден!
Епохо чорного гумору!
я тебе, крале,
вилюблював з міста до міста.
Височенна священність впаде —
і накинуться з’їсти.

Раз ви люди,
ви в фальші, — а звідки ви
вижаті?
небо —
не залишило нічого для себе,
навіть — щоб вижити!

Чи мені
всю старезну вульгарність
нести в моїй радості цвіту!
я знаю,
що рядком неба закінчу всі книги світу.

Чистим небом
і світобудовою
я відкриваю іншу.
 
Свіжість лиця пожену серед вулиці,
новонароджений, —
та не можна ж так буть! —
пожену крізь звичайності пащі.
Що уряди? їм
ніщо не загрожує,
вони — добрі,
я — кращий.

Я новий.
І, де нерозуміючих людно,
так мене, яко звіра,
ізловлять держави,
на мені розписатись: які вони,
що з ними буде;
пам’ятаєте всі,
коли захотіли Варавву?

Я це й думаю:
де очевидцям подітись?
Вони знають,
стиснувши думки,
як закляті:
наодинці з своїми «не те»
лебедітимуть,
щоб зі мною —
живим, або ні —
розмовляти.

Будь людською, моя всездираюча плато!


    «За все потрібно платити». — Ви хіба не відаєте, що всюди є отак?
Ставши всі, чи майже всі, жертвами, бо зрадили себе, душі й совість, перед диявольською системою комунізму чи соціалізму, взявши легеньку ношу чи хреста, зроблені з людей мухами — безглуздя настаюче ви хіба не чули?
І що вбиті будуть?
За ваш відхід від Христа?? Що кажете?!!


Стерті в пил
милосердя проявлять навалу —
я попрошу за дружину Пилата...


    Отож чи серцем я не являв слово Бога — і нас не хотіли слухати??! Що чую?? Перевірте свій слух і серце: чи ви землю любите, чи більш Христа, Божу правду? Марію Богородицю? А я ж молодий тоді був: що, крім апостольського серця Павла, чи велетенського почуття до Бога — лляло безсмертя! й вічну правду — й зрушувало Небо й окремі серця?!!


єдину, котра тоді, бідна, прохала.

Боляче ж,
як у майбутнім
за кожного вбитого.

А процесії
іменем
викликав з нір я —
земля пред’явила собі ж недовір’я:
«Бий його!»

Тихо!
мене дав народ.
І людям хотілось поета
довільного.
Та —
сильніший держав —
я ж
стаю на коліна:
 підняти, —
там небо, —
щоб кожен міг дихати
глибоко вільно.

Як я дивився б на нього
ізнизу,
хто здогадався б
розстебнути мені комірець.

2

В синь Венеції —
далі і далі —
піду золотисто здригатись,
де небо нарядилось чужоземкою.
----------------------------------------
Поет може марить,
Марино, красива? —
Невже нема й пари розумних очей?

3
    Марія! Марія-Співспасительниця любила мене з чистих шкільних років — дарувала Серце, з молодших шкільних класів!.. І — вела.
Звідки б було в мені любові неземної аж настільки?
Хвала Їй! Матері істинного Бога і Людини. Що, дивуєтесь?
А як любов ви мали, і то вона — те єдине, згадуване вами, що ви маєте?? Бо ж — вічність!!
А я навіть любов до Богоматері не можу явити так, щоб всю!  Явіть!.. Ви ще живі?
Совєтські мертвими були — а ви чого?
Зараз появиться ратуша...


 
Вісім пробило.
Час просить слова
Ратуша совається днище все вирипить
Часу дали півхвилини на мову
Що він там вихрипів!

Ця кав’ярня-п’ятак
Випаду
В темноті
Я
Собою
В напівзрозумілій ліні їх
Я у вічності на животі
проведу нові світові лінії!

Я з графітом
на лоні нестерпного смутку
вграню в світло покрадені радощі світу.
Хай новіші —
все далі —
на очі візьмуть
смак сліпучого мого графіту!

Фіолетовий
в сон
буде зорі палити
і плакати сонний
що хтось і пішов як втягнув і від нього
взяв і відсунув
подій горизонти
 
так що нема його збудження більше нового!

Я ради нього
злітав би як ніч
вільний юний красивий



    Що ви любите? Можливо, кого любите? Ісуса??
Толстого? То якого?
Якогось збоченця? Ще когось любите, і він і ви не маєте стосунку до Божої Любові?? Ви не впевнені, чи й не думали? І як же тоді світу спастись — як без Ісуса, Бог-Слова?! Ніяк.

4
Любимо ми що загине
Найплеканіше першим загине
Жінак прекрасна в очах як богиня
Жінка загине.
Вище знаки мої голубі й порпурові!
Я в житті не змінюся
змінюсь на портреті
Писано все: хто хоче любові
той хоче смерті.

Так писали ж: прощайте — і мимо
Так завше краса
Не живе любов в розкоші!
І не жила.
Я цих різних Толстих
підкидав ніби брили! —
це ж я небу кричав
«Та убий мій талант!»
а небо не вбило!

Це ж так можна літати —
не розуміючи,
А можна як Пушкін іти по кільцю.

5
    «Що це? Хіба ми — в таке?» — це не ви в 1982 році? Як хтось любить, ой, той — про любов, а хто з Богом — ясно — про Бога. А ви?



Це ж так просто — злітати
Без цього — єдиного —
так зірвуться
в суцільній двиготняві п’яток
так рвонуться від дихання «Що є людина?»
що залишать на до дочасно розп’ятих
Так без неба стискається голе людське:
«Що це: Хіба ми  — в таке?»

А до мене прибило людей
і вчорашніх
кажуть: поки Ви є майже не страшно.

Скільки вибуде ніжність?
Світ
забув про людину
Слухайте ви божевільні
майбутніх всіх хартій!
якщо не зважати на кожну людину —
світ і людина нічого не варті

Я кому дано
промовився учням що є світ
велетенські хвилі
«Будьте уважні»
Видно: хвиля гніздилась
на вуличнім впертім лиці
кричу
«Будьте уважні»!
Будьте уважні
Надивіться на небо
Надивіться на небо
Надивіться на небо надивіться на небо
Надивіться на небо надивіться на небо
небо — вся нескінченність нової межі
Надивіться на небо!
Надивіться
на небо

Найпрекраснішим замком є небо
Може тому ще ніхто в нім не жив

Надивіться на небо
мене не зловити
Небо — душі мої що ніколи не згаснуть
Я поставлю чіткіше
невже люди — єдине чого не прийме прекрасне?



    І появляться палаци, «скляні їхні грані» — мов «чорні мембрани». Хто ви?



А як встане трава
потягну до палаців. В скляні їхні грані
небо буде ломитись як в чорні мембрани

6
Що ви втиснулися в землю
по всьому світові,
захисники розуму?
І на що бовванів ще плодити, коли є небо?
Що ви втиснулися в землю
по всьому світові,
захисники розуму!
Хіба можна в жуйці трястися, коли є небо!

То я буду
олживе змітати
єдино —
як сила присутності.
В однотоннішій сині
світитиму сонце!
пестуючи сутності.

Зрозумів я що буду дивитись бездонними
зорями...
зрозумів я, зо будуть і будуть і будуть зоряні.

Та не будьте такими! —
ви знаєте, як мені литися?
Щастя неба! Небо! ввижається часто, що
я вже не знаю як дивитися,
коли приносять окреме щастячко!

Як же будете ви — при мені —
в механічному глузді?
Як вам бути від крапельки бруду
до світового безглуздя?

Строго
бачучи ясно і строго,
що де не зрушило,
буду скільки завгодно я небом,
ненавязливий і незворушливий.
 
Розпливеться все,
тільки шарпнуся від крайнього міста:
я дійду, ніби крикну,
до Центру дійду всезагального змісту:
«Я зробив!»

Я поставлю вас прямо на вуха.
Що це значить, стерильні як ляля?
ви подумайте.
Думайте.
Думайте.
Слухайте:
ви ніколи не скажете,
що вас чогось позбавляють!..

Цере-
моніали
велись, а я з міста до міста
гнаний
а я з міста до міста
прах отряхнувши, з міста до міста — довіку!
а я жодного міста не вихопив навіть
з кам’яного віку!!



    Так є?
Ще раз: є?



А я ж — з вічного неба, як ви — із нетлінного генія.
Більша ясність! — Так! — Ніби Тібети вінчав.
Славлю всю еволюцію! Світ — прохальна єктенія!
Вона важча, ця, друга, котру я почав.



    Ісусова? А — тож Ім’я Христа гримить, блищить, пролягає в верхах з 35 книг, вулканує!! І хочете Ісуса Христа? Христа розп’ятого і себе розп’ятого?



я — постановник параболи
напрямку мислення
що увічнює вас
і цвіте вашим днем бо
йде літочислення — Христа
тріумфуючим небом
Жоден сіренький не пошле убити, знаючи
що я є.

А до мене пливе
обтікати маленька Земля,
яку я відштовхнув — ніби ніжністю зрушив:
Землю потрібно відпускати, як жінку:
зберегти свою душу.

Всіх прощайте, — усіх, що змінитись хотіли.
Їхні зліпи як протяг під крильми ходять голо.
Це якби ви жили жили — і влетіли
в світ де ви не були б вже ніколи

Сонце!
Сонце!



    Сонце є тільки в небі, бо ж Сонце-Правда  — в Небі!!



В синьому-синьому
тягнуться сонячні білі дерева
Станьте строгі й прекрасні
В синій оазі
тремтять тільки кінчики крил
добре стояти під куполом крони
як в дзвоні

7
    Христос є.
Сказати, що нема Його і Його слова тепер — все одно, що сказати, що нема й не було фізично Ігоря! Воістину.



Ви мене не побачите!
В цьому радість і повість.
В захід сонця заходжу
в тумані скинувши з крил
два стовпи крові

1982

* Небо-поема вправлена в трактат в 2017 році.