Ворон Из Мыколы Винграновского

Ворон

Мчит телок от оголтелой квочки,
Где трава разбрызгала цыплят,
А за ним по синим молоточкам* –
Папино и мамино дитя.

И с горы, где солнца жёлтый ломоть
Пашут туч впряжённые волы,
Зацепивши лемехом солому,
Над землею тихо поплыли.

Лишь   телёнок с нежностью суровою
Радостно целуется с коровою,
И ему уже не до курчат.
А дитя под тополем играется,
Там, где хмель с фасолью обнимается,
Где поплакать можно, помолчать…

Там, на древе, ворон помирает,
Глянул вниз – а хоть всплакнул за жизнь?
Налетался, насмотрелся – знает,
Только не нажился-то, кажись!

Триста лет он не менял сорочки, –
Да  цыплят, навряд, переживёт!
А внизу по синим молоточкам
За телёнком девочка бредёт.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Ворон

Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки –
Татове і мамине дівча.

Із горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані воли,
Розігнались, позникали з виду,
Над землею тихо попливли.

Лиш теля скружляло над стодолою
І поцілувалося з коровою,
Щоб згори не бачило дівча.
А дівча поникло під тополею,
Там, де хміль заплівся із квасолею,
Там, де можна плакать і мовчать…

На тополі ворон помирає,
Глянув вниз – чи плакав він колись?
Увостаннє землю споглядає,
Налітавсь, набачивсь – не наживсь!

Триста літ він не міняв сорочки, –
А тепер не пережить курчат!
Унизу по синіх молоточках
Йде з телям заплакане дитя.




*Молоточки - народное название живокоста, сокирки полевой