***

 Хіба хто може сказати, що  таїть серце матері, які тривоги розривають його навпіл, порушуючи душевну рівновагу, оголяючи  бездну чорнотілих думок, сумнівів та тривог....
А чи часто, ми — діти, заглядаємо в її очі?....
 Чи ще за життя батьків, відчувають вони нашу підпримку та розуміння?!...
Вкотре вже набирає Марина мамин номер телефону, але той - зрадницьки мовчить....
“Мабуть не чує....” - вирішує молода жінка і відставляє слухавку.
А вночі сниться їй матуся, що приїхала в гості з двома великими самошитками — сумками, що навіть зять, невдоволено бурмочачи, ледве затягує до кухні.
Розпаковуючи той нехитрий крам — все, що виростила на городі, дістає жінка й дві плитки шоколаду для онуків, та банку меду ту, що виміняла в сусідів на смородину....
Бо дуже хотілося вже Марії порадувати тим солодким медом доньку, зятя та онуків.
Та банка раптом виривається з рук жінки і, падаючи розбивається об підлогу.
  Завмерла,... сплолотніла жінка, спозираючи ту картину, і підступні  солоні сльози, ковзаючи по блідих щоках, мов дві безбарвні змії, ковзнули у  груди.
І раптом привиділось Марині, що то вже  не мед, а чорна липуча рідина розтікається по підлозі, взявши в облогу стару жінку....
Зойкнувши, зірвалася Марина з ліжка, і накинувши халатик, взяла до рук мобілку та зателефонувала мамі.
“Візьми!... Візьми слухавку!...” - чутно як калатає серце молодої жінки, пробиваючи гранітну скелю, що повстала на путі до села....
А настінний годинник показує лише 4-30 ранку....
Червоний трояндовий бутон прокинувся на сході заспаного літнього неба.
Додивляючись сни схлипують у гнізді під дахом ластів'ята тулячись один до одного.
  Зголосилась ластівка — мати, вилітаючи з гнізда в пошуках їжі для пташенят,  зненацька чиркаючи крилом об скло вікна Марининої спальні....
  І оте болісне: “Ч-и-р-к...”, мов лезом, перерізало стрічку часу навпіл:  “До” і “Після”....