Лина Костенко. Я жду тот день, когда себе скажу

Я жду тот день, когда себе скажу :
Эта строфа, ну наконец-то, совершенна.
О, как тогда, наверно, затужу!
И захочу, чтобы она исчезла.
И испугаюсь: а куда ж теперь?!
Уже вершина, где ж мои дороги?
...Он старым был. Был старым он. И умер.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
И грусть смертельная так плакала органно.
Он Богом был. Он сотворил свой мир.
И отвернулся: было всё ужасно.
Блуждали руки где-то невпопад,
тускнели фрески и сопротивлялись глыбы.
И были руки в ссадинах, рубцах -
всю жизнь они с камнями говорили.
Уже и небо есть. А всё нет потолка.
Пошли дожди. Леса строительные так качались.
Внизу толпа ревела и стучала.
И весом кисти колебанья создавались.
А он боялся падать на толпу.
Смеялись в спину скифы и этруски.
И он сорвался. Не больно уж ему
от того, что он разбился на каменных обломках.
И вот лежит. И некому собрать
всё воединно на плитах базилики...
Очнулся. Ничего и не болит.
Всё отнялось. И это уж навеки,
Нажился он и недругов нажил,
Было ему без года девяносто.
Жизнь одолел и пережил друзей
и умирал так грустно, неприметно.
Веки тяжёлые...Дорожечка от слёз...
и сожаление от одной потери так безмерно:
"В искусстве я познал только азы.
Только азы! Как жалко умирать мне..."
Земля пусть пухом будет. Чудесный человек.
Душа его - над чертой возможности.
Чтоб так искать и за целый век -
только азы - это на грани безупречности.

Ты, несгибаемая совесть мастеров,
тебе и не страшны все навигации Леты.
Тяжёлая пора была. Теперь кого не встретишь ты,
все скульпторы, художники, поэты.
Все гении.
На вечные весы кладут шедевры из своей лишь щедрости.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
был Микеланджело Буонарроти.

Оригинал:

Чекаю дня, коли собі скажу

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях –
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік –
лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.