Моё родное село Ленино-2

 Я народилась в українському селі,
Де кожна стежка випромінювала радість.
Тут пращури мої жили з покінвіків,
Народжувались тут і зустрічали старість.

 Село пишалося, його людьми,
Розумними, умілими, святими.
Вони його з руїни підняли,
Бо працювали тяжко і історію творили.

 Вони були із роду козаків,
Справжнісіньких, не показових.
Уміли хліб ростить і за скотиною ходить,
Учить, від ворога, край рідний боронить.

 Майстри були на всю округу знатні,
Але у тридцять третьому у них забрав все кат:
Худобу, хліб, майно і землю, і родину
І розбрелись вони, від Дону до Карпат,
Кавказу, Уралу, аж до Сахаліну.

 Мій дід загинув, на своій землі,
Десь тут неподалік, в Кіровограді.
Боронячи від німця, діточок своїх,
Останків не знайшли,- вони розкидані в окопах, від снарядів.

 Бабуся, пам'ятаю, завжди стомлена була,
Бо тяжко працювала, діточок сама ростила,
А потім і онуків із колінець підняла,
Життю і розуму, вона усіх учила.

 Учила й землю рідну, з малку нас любить,
Щоб чистою вона була і хліб родила.
Без бур'яну, сміття, заліза і стікла...
Щоби на ній було життя і квітка маку пломеніла.

 Я народилась в степовому, українському селі,
Де кожна квітка, випромінювала радість.
Бо там жила в достатку,любові і добрі,
Моя родина, з діда-прадіда, чекаючи на старість.

 Село пишалось білизною хат,
Садами вишень на причілку хати.
Ошатними оселями, могилами солдат,
А в надвечір'ї, пахощами м'яти.

 Ось школа, посеред села,
Стоїть, втопаючи у квітах.
Навколо бігає, весела дітвора,
І вітерець співає, тиху пісню в вітах.

 "Топило" пересохло, - почорніло від жари,
Могила серед нього, теж чорніє.
І вербички схилились, аж до самої землі,
Чекаючи води і жевріє, життя-надія.

 Медпункт, бібліотека, клуб, родом,
В якому на світ божий, я з'явилась.
Контора, ферма, магазин, ліспром,
Все, щоб навкруги села, життя крутилось.

 Минуло півстоліття і уже нема,
Нема нічого у моєму краї.
Немов пройшов, по людях сатана,
Понищив все, й той біль, все душу мою крає.

 Село моє тепер "Шевченкевських" часів,
Втопає у смітті, у хащах бур'янів і бруді,
Лишилось в ньому, два-три десятки жителів,
Й хто знає, з моїм селом, що далі буде...

 Як жаль, що правлять нами лайдаки,
Які чекають, від людської праці і землі, наживи.
Їдять, їдять не можуть нагребти. Навіщо?
Адже в могилу все забрати, неможливо.

 Їм байдуже, що навкруги пітьма,
Лягає на звичайні людські плечі,
А молодь юну, забирає сатана.
Утоплюючи їх у алкоголі, й наркоті доречі.

 Село моє тепер, чорніє вдалині,
В його оселях, в полі, і в дворі, вже не співають.
Невже утонешь, ти моє село в пітьмі?
Й на вулицях твоїх, вогні вже не засяють...

 01.05.17г

Людмила Гудаченко.


 PS: Это стихотворение было написано моей тётей Людмилой Гудаченко. После некоторых раздумываний, посоветовавшись с тётей, я решил опубликовать это стихотворение, так как в нём она смогла отобразить свои мысли, свои переживания в разных периодах времени. Надеюсь Вам оно понравится. С Уважением Ярослав Шарах 5. До новых встреч.