Игорь Рымарук. Ночные голоса. 2

Это наше заклятье, степное тавро, -
как ярмо от небес на бездомных славянах,
когда ночью к руке прирастает перо
и жестоко цветёт на перстах деревянных.

Только слышится всплеск от подземной волны -
тут как тут те слова
(да откуда? - гадаешь),
молодые такие, ещё зеленЫ,
как в лесу быковнянском трава молодая.

Беззащитны, бесхитростны так и просты,
вроде вскрик исцелённый в нежданной пощаде,
как слеза на письме, как рушник на кресте,
как в ночи голоса при свече и свичаде*.

Не один убегал, хоронился от слов,
говорил себе в лютом бессилье:
"Если б я
мог сменять - хоть на сколько - счастливых часов
эти диво-цветы, это чёртово зелье!.."

Но опять припадает - и вновь пропадай! -
и в железных тисках, и в берёзовой роще, -
и подземная плещет еженощно вода...
но не подал ещё голос свой перевозчик.
               
                *зеркало

                Нічні голоси. 2

Звідкіля це закляття, це вічне тавро,
це небесне ярмо на бездомних слов"янах? -
уночі до руки приростає перо
і безжально цвіте на перстах дерев"яних.

Тільки чується сплеск у підземній воді -
тут як тут ці слова.
Нащо, звідки взялися -
ще такі молоді...о, такі молоді,
як зелена трава в биківнянському лісі.

Ще такі безборонні, нехитрі, прості,
як загоєний зойк при нежданій пощаді,
як сльоза на листі, як рушник на хресті,
як нічні голоси при свічі і свічаді.

Не один хоронився від них, не один
говорив собі в лютім безлюдді:
"Якби ж я
міг зміняти на кілька щасливих годин
ці примарні квітки, це дивольське збіжжя!.."

Та до них припадає - хоча пропада
і в куртинах легких, і в завісах залізних, -
і щоночі хлюпоче підземна вода...
тілько голосу ще не подав перевізник.