Туга

В тишi сутiнковiй,
думи шепчуть дзвiнко.
Ходить небом спокiй,
зорi сiе с кринки,

Вiтер щось спiвае,
та таке тужливе.
Що аж серце крае,
пам'ятi напливом.

Спогади приходять,
нащо? порятуйте!
Жити с горем поряд,
наче в пастцi бути.

Не втекти нiкуди,
на ногах кайдани.
I лиш море скрути,
менi богом дане.

А в дитинствi мати,
та й казала сину.
Бога лиш слiд звати,
у лиху годину.

Як на серцi тяжко,
а в душi ще гiрше.
Допоможе завжды,
пiдтримае, втiшить!

Де ж ти боже вiрний?
чом же не приходиш?
Вiдчаю ехидни,
душать за нагоди.

Господи преславний,
чом мене покинув?
Хоч i не слухняну,
та свою ж дитину!

Нiч вже наступае,
сич волае з даху.
Горя вiн не знае,
от щаслива птаха.

А менi ж, людинi,
без близьких так тужно.
З днiв дитинства й нинi,
сумом я нездужий.

Людям посмiхаюсь,
а душа аж стогне.
Все у мене файно!
Все у мене добре!

Свiту не потрiбнi,
нi сумнi, нi тужнi.
Всiм вони, що злиднi,
тим i осоружнi.

От i потемнiло,
зорi наче перлы.
Мрiї сиплють вмiло,
що в менi вже вмерли.

Сяйте ж зорi яснi,
темрявою скутi.
Всiм даруйте щастя,
а мене забудьте.