Р Д чи то байка, чи то бувальщина

РІД
(чи то байка, чи то бувальщина)

А поза домом ріс дубок крислатий,
Хвилястим листям мудро шелестів.
Мов світоч роду, сім’ями багатий,
Примножував «листочків» і «листків».
Коли, бувало, десь якийсь зів’яне
І прахом тіла в землю упаде,
Дубок тужив. Усіх колись не стане,
Та скоро нове листя проросте.
Життя іде. Немає незамінних,
І листя перетвориться на прах.
Землі – земне. Але душа нетлінна
І скоро в юних проросте листках.
Всі радості, усі земні печалі,
Усі літа, історії, казки,
У вітах наче зерна проростали,
Живила мудрість молоді листки.
Мужнів дубок і став крислатим дубом.
Не зрахувати листя у гіллі.
Але якась невідворотна згуба,
Як шашель зародилася в дуплі
І згризла пам'ять. Гусінь кору з’їла.
Осипалося листя золоте.
Яка страшна і неминуща сила!
І що-то там в безсиллі проросте…
Без пам’яті, без прадіда, без роду…
І мудрості віків не прорости
У млосній гнилі скинутого плоду,
Що не дозрів, щоб хоч себе спасти.
Розкидало. О, як же нас розкидало!
Мій роде, розметали нас вітри!
І листя, що і світу ще не виділо,
Не проросте для нової пори.
Лише вітри осінні нам лишилися.
І темна пустка зирить з-попід вік,
А ми усі світами розлетілися,
У пошуках нових шляхів своїх…
Затерлося, знецінилось, забулося.
В чужих світах спочинок свій знайшло
І в рідну землю духом не вернулося,
І новим листям вже не проросло.
Ще жевріє, ще трохи зеленіє
Не так на радість, скільки на біду.
І дуб старий тьмяніє… ой, тьмяніє…
Невже ж і я отак не проросту?...