Лина Костенко. Астральный вскрик

Приветствую вас, люди!  Убитый на снегу,
опомнился средь звёзд я во вселенной.
И всё, что на земле имеет вес и цену,
опало, как сухие иммортели.
Там что-то на земле падало, цвело,
было зелёным, розовым и синим.
И ветры одолжили мне крыло,
я видел землю за века до моей жизни.
Я так устал жить без души.
И даже не на чем мне записать ни строчки.
И все арапы-предки, пушкари
хотят во мне согреться хоть немножко.
Я сам не знаю,  сколько был я тут.
Я не хочу ни вечности, ни славы.
В бессмертьи холодно. Хочу я в Петербург.
Одеться в тело и напиться кофе бы.
Там, на столе, лежит моё перо.
Оно лежит, оно давно не пишет.
Хочу стихи я написать про то -
Про то, как ветер веточку колышет.
Хочу я встать пораньше, на заре.
Жену любить. Ждать писем из Одессы.
Хочу я воли, воли!... А цари?
Хочу я жить и жить! А  Дантесы?
Я сто поэм ещё написать хотел,
а лишь смотрю в глаза я пистолета...
В бессмертьи холодно. И в жизни ни теплей.
О Боже, где ж пристанище поэта?!

Оригинал:

АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!