Два горiхи

На сонці, серед літньої потіхи,
Коли п’янить від айстр аромат,
Росло собі на гілці два горіхи
І кожен з них тому був дуже рад.
Вони собі укупочці зростали
Прикриті так завбачливо листком.
І все про друга з насінини знали
І гомоніли теплим вечорком.
Один казав: «Який цей світ широкий!
Яка в нім велич і який запал!»
А другий горизонт окинув оком,
Усе те слухав і завжди кивав.
Той говорив: «Якби була лиш змога,
Пожити не даремно на віку!»
А інший думав: «Все не слава Богу!»
Він вчора бачив білку у садку.
Минали дні за днями неохоче,
І налилось горіхове нутро.
Та якось раптом, однієї ночі
Прокралась гусінь в молоде ядро.
Хто б міг тому зарадити – не знаю.
А черв’ячок тим часом гриз, повнів…
Один йому всю душу відкриває,
А в того розум ніби помутнів.
І він вже слухав зовсім неохоче
Про істину, братерство, про любов…
Заволокло від ненависті очі
І закипіла спересердя кров.
І він мовчав, та зовсім не змирявся:
«Цей званий друг, та хто він є такий!
Він краще би собою переймався,
А то – буття, свобода! Ну постій!»
І дикий підступ якось спересердя
Придумало його червиве серце…
Не бачить зради, хто її не знає,
Хто світ не ділить заздрощами меж,
Хто другу, наче брату довіряє
І думає, що ти не підведеш.
Життєві мірки, мов горіхи - різні.
Він зрозумів, але було вже пізно.
Його вчорашній друг, його підмога,
Той, що йому він завше довіряв,
Його він скинув сю ніч на дорогу
І прокричав: «Щоб в хмарах не літав!»
Але у долі непоборна сила:
Його рука дитяча підхопила,
Поклала в землю, до маленьких ніг.
І проростив в собі життя горіх.
Він дотягнувся все ж таки до неба.
Для щастя часом небагато треба…
А інший де, котрий висіть лишився?
Його не залишилось і сліда…
Що толку від червивого плода!
Він ні собі, ні людям не згодився.
Ніхто не знає, де він є тепер.
І жив – не жив, і неживим помер.
Мораль не нова, ясно й поготів –
Побережи нас, милосердний Боже,
І від горіхів, і від черв’ячків.
Отак буває часом і людина –
Тобі всю душу хочеться відкрить,
А там уже гниє нутро і серцевина,
Бо черв’ячок гризе, бо черв’ячок не спить…