Не iграшка

"Я, бл*ть, не іграшка!" - каже вона постійно.
Між нами — то міліметри, то стіни...
Очей чорний космос -
Сльози блискучі, мов зорі,
Стискається серце до розміру інфузорії...

Між нами - страхи, сірий світ та дикі образи...
Душі, покриті голками, мов дикобрази...

Чорна смола її сукні спада до колін,
Вбиває свідомість цілунків її мескалін...

Вбиває свідомість дотиків її струм,
Варто лише торкнутися її струн...

А їй би збирати волошки, сушити полин,
Розводити хмари руками й часу плин
Спиняти й стискати,
Кликати духів лісних,
Читати по рунах,
Бачити віщі сни...

Варити чарзілля, славити Рідних Богів,
У серце своє не впускати людей без бахіл,
Спати з котом, споглядати вогонь у печі,
В прозорих озерах плескатися уночі...

Від Азазелло на тіло мастити крем,
Втікати на Лису Гору від власних проблем,
Плести віночки, ставати зозулею вмить...

Та ось вона просто... навпроти мене сидить...

Та ось вона просто... і складно так водночас...
Коли ти із нею, забудь все чому навчавсь.
Її почуття та істерики — просто треш...
Каже: "Піду — х*й мене ти знайдеш..."

Але не іде — знаходить сто тисяч причин,
Мозок скипає та лютововком гарчить...
На всі запитання талдичить лише одне:

"Ти просто не любиш... Просто не любиш мене..."

І зникла... — пославши до біса усе...
Забрала драконів, спалила власний палац...
Лиш спогади теплі з минулого вітер несе...
Для людства нічого, для мене ж суцільний коллапс...

Чорна смола її сукні, біле Мерло...
Vivienne Mort, філософія, біль, у думках каламуть...

Я не тримаю... Бо, що би там не було -
Ті, хто нас люблять,
Насправді нікуди не йдуть...

© Паша Броський