Моя он...
Моя Іоніє,
підійшов до основ – розгортати
і множити,
які взнали себе
і так радісно мучили;
я дітей не прошу:
що єдино тривожить –
дай мені учнів.
Хто був би я,
якби видно
було
за всіма однозначними?
Як побитий на святі – я тілом боюсь глупоти!
Що ти знаєш в новому – в новому
ми вдвох тільки й значимо,
дай моїх учнів,
ти.
Виміряй раз по мені, щоб стрункі
і – я знаю про що –
найпородливіші;
зроблю: навіть кровавлячи –
факнуть в стрибкові
в знаменах, –
дай благородніших,
що остануться за мене!
Дай всім
мозку нової милості!
Кожен знає
наївно,
ким стане,
а ким і – ніколи,
немовби.
Що значать всі
привчаючі
закаменілості
перед лицем твоєї відмови!!
Спаплюж мене – звели поклонятися,
всади в рамки,
прибий,
щоб не втік,–
знайди ж першого учня
в усій світовій глухоті!
Нема ворогів:
нема пороків – нема порогів.
Пошли через півтора року,
і 150 мільйонів
років,
і всі – щоб співучі;
винеси бога мені живосвітно ув учні!
Вискочу в Месопотамії,
або між зорями,
одурілий,
що так довго просив я…
Ви ж десь ходите там
перед всесвітським сином!
Не стать богом йому!
так убого
гарба галерейна волочиться,
і найбільше – чому переславлені згинули?
Що він вчує, і що зрозуміє,
і що йому схочеться,
прочитавши стихи мої на паленій глині?
Ви вважаєте,
поліземо
в вухо совісті
світу?
Хай стоїть, поки висвічу в с е,
всяка совість ця
в учті!
Навіть тисячі років тому
не помилялись, що світ – до загибелі,
якщо мені не знайдеться всесвітніх учнів!
1981
Свидетельство о публикации №117051302985