Елена Телига. Пятнадцатая осень

Автор: Елена Ивановна Телига (укр. Олена Іванівна Теліга; урожд. Елена Шовгенова; 1906—1942) —
украинская поэтесса и литературный критик, была членом ОУН, в 1942 г погибла в застенках гестапо.


При переводе стараюсь понять и правильно передать чувства автора.

Не профессионал. Для перевода незнакомых слов пользуюсь переводчиком http://translate.google.com


                Перевод Инессы Соколовой

ПЯТНАДЦАТАЯ ОСЕНЬ

                Ростиславу Д.

Спустился вечер, как в тумане синь,
Далёкий дым ли, запах папиросы…
Ботинки все промокли от росы –
На память мне пришла сырая осень.

Угрюмый лес в сентябрьском тихом сне
Вздыхает. Словно огненные птицы,
Над ним сверкают звезды, свет их нем,
А он ветвями хочет откреститься.
Трещит костер. Как едок дым его,
Застил глаза. Ужели кто-то кличет?
Но, где же я? Не вижу ничего.
Чьи в искрах, пламени огня обличья?
И кто ж всё это смог соединить?
Всю дерзость мира, или преступленье,
Мощь тайную влияния вина
На очи и уста – как наважденье.

И вот воспоминанья детских дней,
Мелькают как проворные ягнята,
Взлетают в небо, кроются на дне,
Но не хочу бежать и догонять я.
Я как растенье в солнечном окне,
Которое вдруг выбросило стрелы,
Приятна стройность ног, огонь во мне
И гибкость рук. Стремленье к счастью смело.
Непознанные мною страсть и грусть,
Всё всколыхнулось, будто наводненье.
Не буря, шум лишь только, ну и пусть,
И не любовь – пока что приближенье.


Оригинал

Олена Телига – П’ятнадцята осінь

                Ростиславові Д.

Чи ця вечірня непрозора синь,
Далекий Чи дим, чи вогник папіроси,
Чи черевики мокрі від роси –
Щось нагадало неповторну осінь.

Похмурий ліс у вересневім сні
Здихає тяжко. Мов вогнисті птиці,
Над ним літають зорі навісні,
А він галуззям хоче відхреститься.
Тріщить багаття. Полум’ям їдким
Заслало очі. Чи мене хтось кличе?
Не бачу. Раптом... де я? Перед ким?
Чиє це в іскрах і вогні обличчя?
І хто ж це, хто, що у собі  з’єднав
Всю мужність світу? І невжеж не злочин
Таємну міць, хмільнішу від вина,
Мені війнути не уста і очі?

І чула я: мої дитячі дні
Тікають швидко, як малі ягнята,
Злітають вділ, ховаються на дні
А я не хочу бігти й доганяти.
Немов рослина в соняшнім вікні,
Яка нежданно вигнулась стрільчасто,
Я відчувала стрункість власних ніг
І гнучкість рук, що хочуть взяти щастя.
Незнана радість і незнаний сум,
Не розплиснувшись, - колихнули повінь.
Не буря ще – її далекий шум,
Ще не любов – передчуття любові.