А знаєш… ти – неначе простір неба,
Безмежно-перламутровий сонет.
Примарно огортаєшся у тебе,
І вже не – «я», не – «ти», а – «ми» – дует.
А знаєш… ти – як патетичне сонце:
Буваєш ніжним, наче оксамит,
То враз обернешся холодним незнайомцем,
То обпечеш – на власний колорит.
А знаєш… ти – немов п’янка отрута,
Химерно-ілюзорний дикий стан.
Тоді здається явне незбагнутим
І огортає мороку саван.
А знаєш… ти – як спогад давніх днів,
І як дзвінке звучання кришталю,
Фіоритурним вітром продзвенів
Мій ефемерний спокусителю.
А знаeш, ти...
© Copyright: Руслана Мандрищук, 2017
Свидетельство о публикации №117050409826
Свидетельство о публикации №117050409826
Рецензии
