В себе запитую доволі часто...
Чом хвацько й браво манять голоси.
Як сонце в небі любо засинає...
Серед отої,дивної краси?
Неси вітрами в небо моя доле.
Неси неначе,-воду водограй.
Олено глянь! В ромашку ціле поле.
Живи Оленко. Доле,зачекай.
Дай мені часу. Запитати треба...
Та відповідь сер'йозну віднайти.
Чого блакить,не така ясна,-неба?
Коли розведені життя мости?
Коли печалі полонили очі.
І погляд ранить. Оклик б'є як ніж.
Коли безсоння стогне серед ночі.
Серце благає,що би день скоріш.
(Понкратова.О.В.)
Олено глянь!
© Copyright: Лена Грама, 2017
Свидетельство о публикации №117050110936
Свидетельство о публикации №117050110936
Рецензии