Ми всi народженi весною

Ми всі народжені весною,
І в даті значення нема.
Колись і я була малою,
І думала, що все дарма.

Своїми очками малими
Хапала світ і обійма.
Ганяла боса: ноги в глині,
Та ж світ без ігор – то пітьма!

Палили з друзями багаття
Й ховали зчесані коліна.
Тягли до хати різне шмаття…
Весна: ще зовсім ти дитина.

Та час невпинно мчить рікою,
Не треба тут і ворожити:
Чиєюсь лЕгкою рукою
В твоє життя приходить л і т о.

І, знаєш, значення немає:
Тобі 15, 20, 30,
Бо літо вИсоко літає,
То в небі яснім - видна птиця.

Здається, є усе, що треба:
Свобода, молодість і жар.
Та лиш нема, нема у тебе
Багато часу: поспішай!

Знайди роботу, френдів, любих!
Кохай, співай, подорожуй!
Бо іншого часУ - не буде.
Тобі дають? Бери та жуй!

І дай, Господь, щоб довелося
Не в самоті її зустріти.
Її – ту саму жінку-осінь,
Яка приходить вслід за літом.

Та ти не розумієш й досі,
Куди порозбігались друзі?..
Чом в мами сивіє волосся?
Та хтось зове її «бабуся»..

Та це ще рання, рання осінь:
Десь, може, вересня кінець.
Хтось ходить по квартирі босий,
Хто в полі визбирав чебрець.

Та справжній індикатор-осінь –
То часті спогади про літо,
То сум в очах й життя доросле,
І дії всі – на благо дітям.

Ні, не сидить вона на троні,
І снігом – ні, не обійма.
Прийде і поцілує в скроні
Губами сивими з и м а.

Хіба змиритися повинні,
Що, може, залишилось трошки?
Ночами лиш болить у спині,
Та трохи виступають зморшки.

Звістки про друзів все частіші,
Що Богу душу віддава…
І через це думки простіші:
І так спасибі, що жива.

Ми всі народжені весною,
Яка в серцях – до скону віку.
Лиш тілом гинемо зимою,
А вік душі - не знає ліку.