Кладовище душi

Ось так буває в цьому світі,
І це щось несказанно вище,
В моїй душі не дощ й не вітер,
А щось подібне...кладовищу.

Ні вітру, ні грози, ні хмарки,
А лиш могили та могили.
Я знаю всіх тут, кожну рамку,
Бо всіх сама я хоронила.

Могилки є старі й не дуже,
І як, не знаю, пояснити,
Мені до них уже байдуже,
Та маю я із ними жити.

Бо кожен з них для мене значив
Багато. Значив, та не зміг
Мене щасливою побачить,
Мене пустити на поріг.

Мене, наївную дівчину,
Лиш зрадили. Взяли моє
СердЕнько, взяте в кулачину,
І розтоптали. Ось і все.

І кожен знав моє натхнення,
І кожен знав в мені людину,
І знав - відкриті мої двері,
Та кожен... Зрадив. Та покинув.

Покинув мЕне в час страждання,
Та мовчки всунув ніж у спину.
А я, разтерзана коханням,
Для них готую домовину.

В душі не можуть жити люди,
Які вже вмерли в почуттях,
Які тебе шалено й люто
Не варті. У твоє життя

Вони лиш внесли жалю й болю.
Лиш взяли туги, й як сміття
Їх розтоптали. І на долю
Залишили брудне взуття.

Я це взуття також сховала.
Мені так легше. Легше й зась.
Я їх навіки поховала
В своїй душі. І не знайшлась

Ні думка, згадка чи хвилина,
Щоб всі розпуки і жалі
Ось так забула й відпустила,
Не дивлячись у очі злі.

Ці люди ходять десь по світу,
Й балакають, сміються, п'ють.
Але для мене це все - вітер.
Нехай як хочуть, так й живуть.

Ось так буває в цьому світі,
І хай я пам'ятаю всіх,
Мене ждуть кращі, світлі миті,
І я йду далі, в світ живих.

14.07.2016