Пробач, коханий, що нiколи вже не буде...

Пробач, коханий, що ніколи – ніколи! – в мене вже не буде
такого довгого волосся, коси такої, як ти любиш,
бо все в минулому: волосся, і коси, довжина, і колір.
А ще в минулому – надія, що я в житті комусь потрібна.

Колись така була надія – в той час, як довгі мала коси.
Тоді, наївна і невинна, я мріяла про тихе щастя,
котре єдино і можливе – в сім'ї, з коханим чоловіком
і діточками, щоб багато – тих діточок, таких маленьких...

А так життя перекрутилось моє одного дня улітку,
коли я раптом повернулась додому вранці передчасно...
І дотепер я проклинаю той шлюб, що нав'язала зовні
свекруха хитра, що – підступно –хотіла сина врятувати...

А я ніколи й не любила того холодного мужчину,
який, хоч був зі мною в шлюбі, та так і не спромігся стати
Людиною і чоловіком, і все свекруха прогадала,
не став її синок порядним від цноти чистої моєї...

І я на самоті лишилась на двадцять з лишнім довгих років.
І зовсім би не знала щастя, але у мене є синочок –
лиш мій, рідненький і єдиний, який усі роки зі мною,
бо лиш мені одній потрібен – не батькові і не свекрусі...

Давно посивіло волосся, і кольором не похвалюся.
І син, дорослий і розумний, не згадує в анкетах батька...
Давно, давно коси не маю... І, певно, вже її не буде –
такої довгої, мов вічність, яку я прожила без тебе...

Тому сприймай мене такою, яка вже є: простоволоса,
безхитрісна і безталанна, живу одна, сама по собі,
і тихо мрію про онуків, тим мріям – ні кінця, ні краю...
Пробач, коханий... Вже не буде дівочих кос – для тебе навіть...