Я часто думаю...

Я часто думаю, для чого
Моя тінь тобі здалась?
Ти ж подібен богу,
А я, напевно, просто водолаз,
Що тоне без повітря
В синім морі твоїх рук.
Від тебе стільки світла,
А від мене – мук.
Для чого вже згорілий попіл
Синьому вогню?
Ти будеш небом,
Я – у сні утопій
Солодко тону.
Прекрасний світе,
Сонце ясне,
Нехай же тут журба погасне,
А я лиш буду вітром.
Навіщо тобі стільки суму,
Який живе в мені?
Він став моїм найкращим другом,
Та з ним не дружиш ти.
Мені вже сором в очі віє,
В палаці золотому
Зайве щось чорніє.
Ховаю я утому…
Та все ж за склом все видно -
Червоні краплі
П*яного вина,
Вилиті на скатертині,
Хмеліли, роздували сміх,
Та я мовчу,
Ти – переміг.
Ніяково стало, я піду..
Ти не пускаєш,
Тримаєш жадібно за руку,
Очима розтинаєш.
Для чого «попелюшка» королю?
Як є принцеси і царівни,
Вишукані королівни,
Для чого я? Не розумію.
Є ж золото, коштовності,
А я – забута мрія
Сентиментальності …
Творю, пишу, та все – пусте,
І очі теж – пусті,
Ти вартий сонця, що цвіте,
І місячних ночей .
Ти вартий Всесвіту планет
І зоряних світів,
До болю жалібний поет
Тебе не заслужив…