Не зважуєм серцем буває слова,
А просто їх кидаєм чорним насінням
У ниву життя, де квіток голосіння
З тонкими стеблинами землю вкрива.
Словами ж не знаєм про що ми говорим,
І розумом міряєм кроки думок.
Від заздрості, люті темніє струмок,
По краплі впадає в розгніване море.
І хвиля змітає дерева і гори,
Міста позолочених дахів і стін
Для того щоб тиша настала взамін
В краях де сварилися діти Пандори.
Послухайте тишу і птаховий спів,
Пізнайте слова від природної суті.
Джерелом, що сипле дари незабутні
Себе пропитайте від втоми і снів.
Просніться, скажіть, що так мріялось Вам
В житті досягнути у Мирі й Любові?
Слова, ніби квіти, збирайте медові,
Даруйте їх людям, як соти пудові,
І збудуться мрії по вашим словам!
Не зважу м серцем бува слова...
© Copyright: Иван Логвин, 2017
Свидетельство о публикации №117042111211
Свидетельство о публикации №117042111211
Рецензии