Лиш жевріє зоря в твоїй руці.
Лиш буцімто кохання заглядає
Мені у очі.
Це - лише одлуння.
Між нами час і сотні поколінь,
Що плинуть,
Мов хмаринки в небі.
Я – лиш нащадок,
Що віддзеркалює твій генетичний код
Із темряви, із світла, чи із болю.
З своєї волі
Я відмовляюсь бути сьогоденням.
Мій час ще не прийшов.
Я відчуваю кожную клітину –
Тягар буття,
Що тягнеться так довго, так безсило.
Себе спросила:
- Чи ж людина я? -
Чи можу втримати його, чи мушу
Себе позбавити тієй ноші,
Що в крові.
Гріхи твої
Стоять за спиною, мов щаблі у паркані,
А над душею зоряні вітри
І далі кличуть
І співають Вічність.
То не твоя печаль, вона минула
І для тебе не межа.
А що мені?
Що дам нащадкам? Слово? Знову?
Що було спочатку?
Чи ж колесо історії спинить?
Ні. Мушу нести
Тую брилу до одвіку.
Але стривай!
А, може, код змінить?
Пращуру
© Copyright: Надежда Сульжицка, 2017
Свидетельство о публикации №117041812240
Свидетельство о публикации №117041812240
Рецензии
Дуже цікавий твір! Глибинно, сакрально, філософічно. Дуже сподобалось!
Шон Маклех Патрик 19.04.2017 01:35 • Заявить о нарушении
Шон Маклех Патрик 19.04.2017 01:35 • Заявить о нарушении