Жизненные воспоминания

То був страшний, жорстокий час,
Якого я не пам ’ятаю,
Тому болить душа щораз,
Як розповіді мами я згадаю.

Яка була тяжка пора,
Коли в село вступили німці,
Людей зганяли з усього села,
В кошари, як із пасовища вівці.

Було мені всього лиш рік,
Коли нас німець вигнав з хати,
І гнали нас у Бровари,
Як ми могли цей шлях здолати?

Мене, найменшеньку тоді,
Бо ще маля було з колиски,
Матуся на руках несла,
А йти саменькій довелось сестричці.
 
А їй було всього три роки,
Чи в змозі подолати шлях?
Як упаде від втоми на дорозі,
То спить, неначе в подушках.
 
Як це було усе стерпіти,
Такій дитиночці малій,
Не зміг це бачить навіть німець,
І брав на руки поскоріш.
 
Закине автомат за плечі,
Несе сестричку, аж сопе,
Хоч був нам ворогом заклятим,
Та серце мав він над усе.

Мабуть у нього малі діти,
Були також такі, як ми,
Що допоміг нам шлях здолати,
Хоч ми були і вороги.

Так ми ішли, потім тікали,
Знов у село, в свої хати,
Коли ж в селі бої лунали,
Ховались в лісі, де могли.

Бувало нас положить мама
Під вільхою в болоті, на горбку,
Сама піде в село, дістати хліба,
А ми спимо, як мишенята у стожку.

Коли з села вернеться мама,
Прийде туди, де спали ми,
А кругом нас лежать гадюки,
Мов берегли наш сон вони.

Так і страждали ми усі,
Таких сімей було багато,
Але в село боялися іти,
Бо в партизанах хтось да був із хати.

Та вберегтись всі не змогли,
Облави німці влаштували,
Зігнали всих кого знайшли,
І ровом хати обкопали.

Позабивали ставні й двері,
Бензином облили хати,
Щоб з бідолах ніхто не зміг,
З того страхіття утекти.

Була у чім провина їхня,
Що заживо фашист спалив?
Мабуть його не мати породила,
І виріс він серед звірів.
 
Та звір і той жалобу має,
Не буде нищить все підряд,
Ти хоч задумався, що скоїв?
Але такі кати - навряд.

Хоч і давали відсіч партизани,
Але фашист, немов той звір,
Не раз, не два робив облави,
Для нього це були забави.

Неначе звір, якого загнано у клітку,
Він знав, що вже йому кінець,
У 43-м - це було улітку,
Знов до людей прийшов чорний гінець.

Зловили знов людей десь 200,
Не обійшло нас лихо теж,
Облава упіймала татка,
А звірствам ката не було вже меж.

Пороздівали до кальсонів всих,
Заставили копати собі ями,
І обступили із боків усих,
А потім з автоматів розстріляли.
 
Два тижні ями, мов живі...
Бо не усі були убиті,
А скільки їх іще таких,
Котрі живцем були зариті.

Усе це бачив старший брат,
Як всих розстрілювали кати,
Прибіг додому й розповів,
Як татка нашого вели до страти.
 
Скільки сиріт зосталось у селі,
Які не знали батьківської ласки,
Нехай не буде воєн на землі,
А все залишиться, як в страшній казці.

Згадала ще один я епізод,
Отой, що мама розказали,
Коли останній раз з села,
Етапом всих нас німці гнали.
 
Хоч не один раз вони гнали,
Нас в Пуховку і Бровари,
Та на цей раз машини підігнали,
Сказали, щоб грузились ми.
 
Що мали думать бідні люди,
У чім покаже німець лють,
Плачу і крику чути було всюди:
Везтимуть у Германію, чи вб’ють?
 
Убити всих могли б на місці,
Та що хороше можна думать в таку мить,
Одна лиш мама вкинули пожитки,
Залізли з нами на машину і сидить.

Що схочуть, те і скоять німці,
Бо поліцаї були з ними за одно,
Матусі так усе набридло,
Що їм було вже всеодно.
 
Такого навіть німці не чекали,
Стали сміятись з мами німчура,
Сказали: "Век з машини, матка ”,
І знову всих погнали від двора.

Як тільки почалась війна,
І німці увійшли в село,
Одну з сестричок тьотя узяла,
Щоб мамі менше клопоту було.
 
А старші братик і сестричка,
Ховалися від німців де могли,
І мама їм це дозволяли,
Бо за дітей боялися вони.

Як гнали нас, то братик і сестричка
Відбилися від мами по дорозі,
“Де можуть бути любі дітки?
Знову душа і серце у тривозі.

Мама не знала де себе і діти,
Її стражданням не було вже меж,
Та все таки надіялась на краще,
Шукати її діти будуть теж.
 
А діти хоч малі, та без боязні,
По селах довго матінку шукали,
Такі були замучені і грязні,
Що навіть мама їх не упізнала.

Побачила двох діток біля дроту,
Бо за усих несла в собі турботу:
Що діточки, спитала, з вами?» -
“Тебе шукаємо ми, мамо.

Як же забрати діточок своїх?
Пішла до німця і просити стала,
Як тільки потемніло на дворі,
Попід колючім дротом їх забрала.
 
Були ми там, аж доки німців,
Наші солдати з Києва прогнали,
Хоча бої кругом іще лунали,
Та німці нам таке сказали:
 
“Хто хоче, їде хай із нами,
Не хоче - до більшовика”,
Почувши це, неначе у кошмарі,
Всі кинулись тікати із кошари.

І от холодні і голодні,
Прийшли ми у своє село,
Що тут на нас могло чекати?
Та з перемогою всім радісно було.

І от настав бажаний час,
Який наповнив й нашу чашу,
Чому ти тільки не прийшов?
Наш дорогий, рідненький тату.

Що залишилось мамі від війни:
Маленькі діти, хати пепелище,
Багато літ пішло на те,
Щоб збудувать своє дворище.
 
Сім років прожили після війни,
Свою уже хатину збудували,
Але було так тяжко жить,
Що в краще вірить перестали.

І от в село приїхав вербовщик,
Став вербувати у Молдову,
Із його слів було там краще жить,
Ми вирішили випробувать долю.
 
Зібрали лахи ті, які були,
А їх було у нас не густо,
Що взять з собою ми могли?
Та і в кишенях було пусто.
 
По вузлику дісталось всим:
Кому - торбинка, а кому куфайка,
Сестрички несли подушки,
Мені дісталась - балалайка.

Коли у поїзд посідали ми,
Притихли всі, як горобці на гілці,
Я перший раз побачила солдат,
І стала плакати, бо думала то німці.
 
Та мама заспокоїла мене,
Сказала: ”То солдати ідуть з лазні,
В Одесі в другий поїзд сіли ми,
І їхали туди вже без боязні.
 
Коли приїхали на місце,
Де проживать повинні ми,
Ще до війни жили там німці,
Що репресовані були.

Нам обіцяли так багато,
А поселили в пусті хати,
Які були похожі на казарми,
Та люди там жили напрочуд гарні.

Хоч говорить по їхньому не вміли,
Але одне одного розуміли,
Горе людське було їм не байдуже,
І дружбу цінували вони дуже.

У перший день дали нам хліба й гроші,
Бо і вони були на нас чимось та схожі,
Оце мабуть нас і єднало,
Бо нас таких було не мало.
 
Знов ми свій дім почали обживати,
Братик у кузню пішов працювати,
Мама й сестрички також працювали,
А ми, наймолодші, і горя не знали.
 
Тому нам здавалось все в розовім цвіті,
Бо ми ще були не досвічені діти,
Але не гуляли,- до школи ходили,
А також корівку ми пасти водили.

Не так, як у нас - на луки підеш,
Вода і трава - скільки оком сягнеш,
А там лиш полинь, курай та гірчак,
И який в молоці може бути тім смак?
 
Костьол в селі німецький був,
Та його час давно минув,
Бавовну там на помостах сушили,
А ми малі, гулять туди ходили.

Але обжитись так і не змогли,
Вночі нам снилися луги,
Озера, ріки, ліси, поля,
Бо рідна нам наша земля.

Тому й жили ми там не довго,
Бо краще нам там не було,
І тільки но весна настала,
Вернулись у своє село.

На місці нашої хатини,
Построїв хату агроном,
А нам вже не було там місця,
І стали думать за нове обійстя.

Нам дали план на збудування хати,
Та довго в ній ми не жили,
Знов нам прийшлось усе кидати,
І поселятись хто куди.

Та не з своєї волі ми кидали,
З болем обжиті ті місця,
Дніпровську ГЕС побудували,
А ми у мандрах без кінця.

Та всі були уже дорослі,
Хоча й лунали в нас пісні,
Але життя усе прожите,
Все промайнуло, як у сні.
 
Мабуть така вже наша доля,
В поневіряннях весь вік бути,
Та що прожите й пережите,
Повік цього нам не забути.
 
Нехай ніхто на білім світі,
Не знає горя так, як ми,
Страждань не знають наші діти,
А розцвітають наче квіти,
Мов проліски ті повесні.