Чомусь у нас завжди
винуваті зірки...
Але наші серця не сліпі,
душі також не сплячі.
Осінь чекає літо,
обвінчана з дощем,
завжди ходить поруч.
Зима поступається
весняній красі,
її зоряній росі.
Дні один на один схожі,
пролітають, вітерцем гнані.
Любо, коли надходить вечір,
як та пані.
Сонце опускається велике,
червоне, гарнюнє.
Річка блищить,
наче дзеркало...
Туман припав до Землі,
наліг на пагорби
та місцини,
заснути прагне з ними.
І мої очі, ніби загоряються
від такої краси...
Чомусь у нас завжди винуватi зiрки...
© Copyright: Белякова Светлана Николаевна, 2017
Свидетельство о публикации №117041203913
Свидетельство о публикации №117041203913
Рецензии